Петро Конашевич, більш відомий за прізвиськом, яке дали йому запорожці, – Сагайдачний, – одна зі знакових постатей староукраїнської історії. Упродовж життя йому доводилося боротися на Чорному морі і біля стін Москви, разом із поляками перепиняти туркам шлях у Європу і підновлювати православну ієрархію на українсько-білоруських землях. Як справжній козак він на перше місце ставив особисту свободу, православну віру і запорозьке братство, що міцніло в протистоянні татарсько-турецькій агресії і польсько-католицькому тиску.
Петро Дорофійович Дорошенко був гетьманом Правобережної України в 1665—1676 рр. Цей час зробив його одним з найпомітніших героїв української історії. З усіх українських лідерів тієї епохи він, мабуть, більше за всіх заслуговує на титул спадкоємця Богдана Хмельницького – і як дипломат, і як воєначальник. Дослідники незмінно відзначають, що Дорошенко робив усе для здійснення своєї мети – возз’єднання розірваної на дві частини України та визнання її іншими країнами. Але знайти спосіб здійснення цієї мрії, який влаштував би все населення країни і правителів країн-сусідок, та уникнути при цьому жорстокості і крові було неймовірно тяжко. Дорошенкові цього зробити не вдалося…
Панас Мирний – псевдонім Панаса Яковича Рудченка, класика вітчизняної літератури, громадського і культурного діяча, видавця, фольклориста. Саме йому судилося стати засновником і одним із найвидатніших представників української психологічної прози. В історію української літератури видатний письменник Панас Мирний (—1920) увійшов як майстер психологічної прози.
Іван Сірко (1605 (1610) – 1680) – один з найвидатніших політичних діячів і полководців України. Своєю ініціативою, енергією і воєнною вдачею Сірко здобув на Запоріжжі небувалу шану. Вісім разів Запорозька Січ обирала його кошовим отаманом. Відчайдушно, із усім козацьким заповзяттям протистояв він татарсько-турецьким нападам, що загрожували геноцидом українському народові. Узявши участь у 55 битвах, Сірко майже завжди виходив із них переможцем, що й уславило його серед нащадків навіки. Саме з його ім'ям пов'язують появу знаменитого листа запорожців турецькому султану.
Ольга Кобилянська (1863—1942) – відома українська письменниця демократичного напряму. Її творча спадщина велика і різноманітна: поезії в прозі, новели, оповідання, повісті, романи. Однією з проблем, які глибоко її хвилювали, була доля жінки, її право на освіту, працю, на громадське життя. Кобилянська однією з перших в українській літературі звернулася до теми рівноправ'я чоловіків і жінок, торкалася письменниця й теми «інтелігенція і народ», тому вона мала повне право сказати про себе: «Одна праця, одне перо та власне моє “я” зробили мене тим, чим я є, – робітницею свого народу».
Олександр Довженко… Талановитий, харизматичний, натхненний, готовий у будь-яку мить до активної дії, до творчості… Добрий, легкий у спілкуванні, цікавий і приємний співбесідник, який лише своєю присутністю робив людей кращими, не допускав бруду в думках, у словах… Художник і письменник, захоплений красою й гармонією у житті, вражаючий широтою думки… Вимогливий і невтомний режисер із залізною силою волі, фільми якого стали новим словом у світовій кінематографії, а кінострічка «Земля» увійшла до десятки найкращих фільмів усіх часів і народів…
Український письменник і громадський діяч. Однією з головних тем його творчості 90-х років було тяжке становище малоземельного селянина («П'ятизлотник», 1892; «Ціпов'яз», 1893; «Дорогою ціною», 1901). М. Коцюбинського називають також поетом краси людини і природи. Таке визначення зумовлене його вишуканою здатністю художньо проникати в глибини зображуваного. Михайло Коцюбинський (1864—1913) був і залишається одним з найоригінальніших українських прозаїків. Блискучий новеліст, він серед перших в українській літературі усвідомив потребу її реформаторства в напрямі модерної європейської прози. Саме Коцюбинського Панас Мирний назвав «великим майстром рідного слова», що, як «будівничий, виводив свої мистецькі твори, повні великого художнього смаку, глибокої задуми і безмірно широкої любові до людей»…
Михайло Грушевський (1866—1934) є однією з головних постатей українського національного самоствердження в новітній історії України. Видатний вчений і суспільно-політичний діяч, він створив 10-томну «Історію України-Руси» – першу повну історію України, таким чином перевершивши навіть таких своїх видатних попередників, як Костомаров, Куліш, Драгоманов, Антонович. Але Грушевський не тільки писав історичні праці, він сам творив історію: 1917 року став на чолі нової Української держави – його було обрано головою Центральної Ради (1917—1918), яка в 1918 році проголосила Українську Народну Республіку (УНР). Завдяки цьому світ дізнався, що на землі існує Українська держава, президентом якої і був М. С. Грушевський.
Історія меценатства – одна з найцікавіших сторінок минулого, тому що приховує в собі чимало загадкових, а подекуди драматичних людських доль. На жаль, так історично склалося, що наша земля в епоху своєї бездержавності, ставала «ласим шматком» для інших, більш могутніших держав, котрі насаджували свої права, закони, звичаї та релігію. Ревними боронителями православної віри та української культури були князі Острозькі.
Леонід Кравчук – невід’ємна частина історії нашої країни. Не тільки тому що він – перший президент сучасної незалежної України, обраний українським народом. Не тільки тому що з його ім’ям нерозривно пов’язане прийняття Акта проголошення незалежності ношої держави. Його досі по праву вважають одним із найбільш професійних, гнучких та виважених політиків за всю історію сучасної України. Постать Леоніда Кравчука викликає неабиякий інтерес завдяки неоднозначності та непересічності цієї особистості. Але все ж пригадаймо Фрідріха Ніцше, який стверджував, що завжди величним для історії є той, хто задав напрямок. Усвідомлює це і сам Леонід Макарович, який в одному із своїх постпрезидентських інтерв’ю наголосив, що усі його наступники на президентській посаді «лише продовжуватимуть робити те, що розпочав я. Добре чи погано, але лише продовжуватимуть».