із прем’єр-міністром, видав резолюцію такого змісту, З огляду на невпинний наплив пацієнтів, який уже починає істотно перешкоджати дотепер бездоганній роботі нашої лікарняної системи безпосередньо внаслідок збільшення кількости осіб, прийнятих у нежиттєздатному стані й назавжди приречених у ньому перебувати, без щонайменшої можливости одужання чи простого полегшення, принаймні поки медична наука ще не досягла намічених нових цілей, уряд радить і рекомендує керівним органам стаціонарних медичних закладів після ретельного індивідуального аналізу клінічного стану кожного хворого з такими симптомами та в разі підтвердження незворотности зафіксованих патологічних змін передавати їх під родинну опіку з покладенням на лікарняні заклади повної відповідальности за забезпечення всіх медичних процедур і клінічних досліджень, потрібних чи просто доцільних на думку закріпленого лікаря. Ця урядова постанова ґрунтується на загальноприйнятному припущенні, що для пацієнта в зазначеному стані постійного перебування на порозі смерти, яка не може настати, є практично неістотним, навіть у нечасті миті просвітлення, його безпосереднє місце перебування, незалежно від того, чи це буде сердечне родинне оточення, чи переповнена лікарняна палата, оскільки він ані там, ані там не спроможеться померти й так само ні там, ні там йому не повернеться здоров’я. Принагідно уряд доводить до відома населення, що прискореним темпом ведуться дослідження, покликані, відповідно до обґрунтованих очікувань і сподівань, належним чином з’ясувати дотепер іще невідомі причини раптового зникнення смерти. Також доводиться до відома, що кваліфікованій міжгалузевій комісії з участю представників різних практикованих у країні віросповідань і різних напрямів сучасної філософії, які неодмінно мають сказати своє вагоме слово в таких справах, поставлено непросте завдання осмислити, як виглядатиме майбутнє без смерти, й водночас вона намагатиметься виробити вірогідний прогноз нововиниклих перед суспільством проблем, з-поміж яких головна для декого сходить на безжальне питання, Що нам робити зі старими за відсутности смерти, яка поклала б край надмірові їхніх старечих забаганок.
Старечі притулки, ці доброчинні установи, створені з метою забезпечити спокійний побут родин, яким бракує часу та терпцю, щоб прочищати носи, дбати про зморені сфінктери та вставати вночі по горщик, теж не відстали від лікарень і похоронних бюр у битті головою об стіну плачу. Віддаючи належне тим, хто на це заслуговує, маємо визнати, що сумнів, який їх поділив, а йшлося про те, чи далі приймати новоприбульців, чи ні, своєю бентежністю кидав велетенський виклик почуттю справедливости та організаційному хистові навіть щонайкращого управлінця людськими ресурсами. Головно через те, що кінцевий результат, а саме він важить у справжніх дилемах, так чи так мав бути однаковий. Подібно до своїх колеґ від внутрішньовенних заштриків та вінків із темною стрічкою, вони були
