Після падіння. Деннис Лихэйн

для гордощів («Їй властива його жага до гри… У неї таке прекрасне й великодушне серце, що мені лячно думати, що з ним зробить світ…») у безнадійну бунтарку, яка руйнувала саму себе («Мене не так бентежить її самокатування, як нерозбірливість в особистому житті: на Бога, їй же лише тринадцять… Вона стрибає в темні води, а потім скаржиться на глибину, але у стрибку звинувачує мене»).

      П’ятнадцять сторінок по тому вона натрапила на таке: «Це ганебно, та я мушу визнати: я була незадовільною матір’ю. Ніколи не могла витерпіти недорозвиненості лобової частки мозку. Я забагато гарикаю, зачіпаю за живе тоді, коли маю бути взірцем терпіння. На жаль, вона виросла з безцеремонною редукціоністкою. І без батька. І через це всередині неї з’явилася дірка».

      За кілька сторінок її мати повернулася до цієї теми. «Боюся, вона змарнує життя, шукаючи, чим заповнити цю діру, шукаючи скороминущого, нікчемних дрібничок для душі, псевдонаукових методів терапії, самолікування. Вона вважає себе бунтівною і безжурною, та їй властива лиш одна із цих рис. Їй потрібно дуже багато».

      Ще за кілька сторінок, у записі без дати, Елізабет Чайлдс зізналася: «Зараз вона лежить і не встає, хворіючи в чужому ліжку, і докучливіша, ніж зазвичай. Ізнову звучить нав’язливе запитання: “Хто він, мамо?” Вона здається дуже тендітною – крихкою, сльозливою та кволою. Їй, моїй безцінній Рейчел, властиві багато чудових рис, але вона не сильна. Якщо я скажу їй, хто такий Джеймс, вона його відшукає. Він розіб’є їй серце. А чому я маю давати йому таку владу? Нащо дозволяти йому тепер, коли минуло стільки часу, її кривдити? Витирати ноги об її прекрасне понівечене серце? Сьогодні я його бачила».

      Рейчел, яка сиділа на передостанній сходинці перед підвалом, затамувала подих. Вона стиснула краї щоденника, і в неї перед очима все застрибало.

      «Сьогодні я його бачила».

      «Він мене так і не побачив. Я припаркувалася далі по вулиці. Він стояв на моріжку будинку, який знайшов після того, як нас покинув. А з ним були вони: нова дружина, нові діти. Він добряче полисів, розм’як вище паска й нижче підборіддя. Втішає це слабко. Він щасливий. Хай допоможе мені Господь. Він щасливий. І хіба це не найгірший кінець з усіх можливих? Я навіть не вірю у щастя – ні як ідеал, ні як реальний стан; це дитяча мета, – і все ж він щасливий. Він відчує, що ця донька, якої він ніколи не хотів, а після народження не хотів бачити ще сильніше, загрожує цьому щастю. Тому що вона нагадує йому про мене. Про те, як він мене зненавидів. І він її скривдить. Я була єдиною людиною в його житті, що відмовилася його обожнювати, і він нізащо не простить цього Рейчел. Він вирішить, що я казала їй про нього щось неприємне, а Джеймс, як ми всі знаємо, ніколи не вмів добре витримувати критику на свою адресу: він же такий безцінний і серйозний».

      Рейчел була прикута до ліжка всього раз у житті – у першому класі старшої школи. Підхопила мононуклеоз перед самісінькими різдвяними канікулами. Час виявився вдалим. За тринадцять днів вона встала з ліжка, а ще