Після падіння. Деннис Лихэйн

це чимось добрим, але вона завжди була однозначно присутня. А тепер вона однозначно – і просто жахливо – зникла.

      Та все ж давнє запитання нікуди не поділось. А зі смертю матері Рейчел позбулася можливості легко дізнатися відповідь на нього. Може, Елізабет і не бажала надавати цю відповідь, але вона, поза сумнівом, її знала. Тепер її, можливо, не знав ніхто.

      Хай як добре Джайлз, її друзі, агент, видавець і редактор знали Елізабет Чайлдс (а всі вони, схоже, знали її в іпостасі, що мала невеликі, проте вкрай важливі відмінності від тієї жінки, яку знала Рейчел), ніхто з них не знав її довше, ніж Рейчел жила на світі.

      – Якби ж то я знала щось про Джеймса, – сказала якось, звертаючись до Рейчел, Енн Марі Мак-Каррон, найдавніша подруга Елізабет у цій місцевості, коли вони достатньо напилися, щоб Рейчел порушила тему свого батька, – та вперше пішла кудись із твоєю матір’ю вже за кілька місяців після того, як вони порвали. Пам’ятаю, що він викладав у Коннектикуті.

      – У Коннектикуті?

      Вони сиділи на заскленій веранді позаду будинку за якихось двадцять дві милі строго на північ від кордону штату Коннектикут, а Рейчел чомусь іще ніколи не спадало на думку, що її батько цілком міг викладати не в котромусь із П’яти коледжів чи п’ятнадцяти інших коледжів із массачусетського боку Беркширів, а всього за пів години дороги на південь, у Коннектикуті.

      – У Гартфордському університеті? – спитала вона в Енн Марі.

      Енн Марі одночасно скривила губи й наморщила носа.

      – Не знаю. Може, й так. – Обняла її однією рукою. – Шкода, що я нічим не можу допомогти. І хотіла б, щоб ти махнула на це рукою.

      – Чому? – мовила Рейчел (це вічне «чому?», як вона подумки називала це запитання). – Він що, був аж такий жахливий?

      – Я ніколи не чула, що він жахливий, – відповіла Енн Марі трохи шепеляво та з сумною міною. Визирнувши крізь ширму на туман кольору каменю серед сірих пагорбів, вона заговорила з непохитною категоричністю. – Сонечку, я тільки чула, що він пішов далі.

      У заповіті мати відписала все їй. Вийшло менше, ніж Рейчел сподівалася б, але більше, ніж вона потребувала у двадцять один рік. Живучи ощадливо та розважливо вкладаючи гроші, вона цілком могла прожити на свою спадщину десять років.

      У замкненій шухляді в материному кабінеті вона знайшла два її випускні альбоми – зі старшої школи Норт-Адамс і зі Сміт-коледжу. Магістерський і докторський ступінь вона здобула в університеті Джонса Гопкінса («Господи, у двадцять дев’ять років», – усвідомила Рейчел), та про це свідчили лише дипломи, що висіли в рамках на стіні біля каміна. Вона тричі переглянула ті альбоми, щоразу змушуючи себе гортати із черепашачою швидкістю. Загалом вона знайшла чотири знімки матері: два офіційні, два в компанії. В альбомі Сміт-коледжу Рейчел не знайшла жодного студента на ім’я Джеймс, бо то був виш тільки для дівчат, зате відшукала двох викладачів – щоправда, жоден із них не мав потрібного віку та чорного волосся. В