Опівнічний Палац. Карлос Руис Сафон

Ар’ямі, – прошепотів він. – Вона вже була мертва, коли я прийшов…

      Ар’ямі заплющила очі й глибоко зітхнула. Пік зрозумів, що її найгірші передчуття, справдившись, проливались тепер у її душу, немов бризки кислоти.

      – Заходь, – нарешті сказала вона, посторонившись і зачиняючи за ним двері.

      Пік поквапився покласти дітей на стіл і зняти з них промоклу одежинку. Ар’ямі мовчки взяла сухі пелюшки й загорнула малюків, поки Пік роздмухував вогонь, аби їх зігріти.

      – За мною женуться, Ар’ямі, – сказав Пік. – Я не можу зоставатися тут.

      – Ти поранений. – Жінка вказала на рану від цвяха на складі.

      – Це просто незначна подряпина, – збрехав Пік. – Не болить.

      Ар’ямі підійшла й, простягнувши руку, погладила спітніле обличчя Піка.

      – Ти завжди кохав її…

      Пік перевів погляд на малюків і не відповів.

      – Вони могли би бути твоїми дітьми, – сказала Ар’ямі. – І, можливо, тоді мали би кращу долю.

      – Я вже маю йти, Ар’ямі, – промовив лейтенант. – Якщо лишуся тут, вони не зупиняться, доки не знайдуть мене.

      Вони обмінялися приреченими поглядами, свідомі долі, що чигала на Піка, щойно він вийде на вулицю. Ар’ямі взяла лейтенанта за руки і міцно їх стисла.

      – Я ніколи не була з тобою ласкавою, – сказала вона. – Я боялася за мою дочку, за те життя, що мала б вона поруч із британським офіцером. Та я помилялась. Гадаю, ти ніколи мені цього не пробачиш.

      – Це вже не має жодного значення, – відповів Пік. – Я маю йти. Зараз же.

      Пік іще на мить підійшов подивитися на дітей, яких овівало тепло вогню. Малюки поглянули на нього осяйними, усміхненими оченятами, у яких світилася грайлива цікавість. Вони були в безпеці. Лейтенант попрямував до дверей і глибоко зітхнув. Після тих кількох хвилин перепочинку тягар утоми й штрикучого болю в нозі нещадно навалилися на нього. Він до останку вичерпав сили, щоб доправити дітей до цього місця, і тепер уже й не був певен у своїй спроможності протистояти неминучому. Надворі дощ і далі періщив по заростях, і не було ніяких ознак його переслідувача чи найнятих ним шпигів.

      – Майкле… – пролунав за його спиною голос Ар’ямі.

      Молодий чоловік затримався, не обертаючись.

      – Вона так чи інакше знала це, – збрехала Ар’ямі. – Знала це завжди, і я певна, що десь мала взаємні почуття. Це все моя провина. Не тримай зла на неї.

      Пік мовчки кивнув і зачинив за собою двері. Якусь мить він постояв під дощем, а потім зі спокійною душею рушив у путь, назустріч своїм переслідувачам. Він пройшов тою самою дорогою аж до місця, де вийшов із покинутого складу, аби знов заглибитись у темряву старого будинку в пошуках сховку, де можна було б зачекати.

      Поки він заглиблювався в пітьму, виснаження й біль поволі зливались у п’янке відчуття покинутості й спокою. Губи його злегка скривились у посмішці. Він не мав більше ні спонуки, ні надії, аби жити далі.

      Довгі й витончені