Знак Саваофа. Олесь Ульяненко

він помічає, що вона одягнена у зелену з рожевими квіточками сукню. Ще кілька контрольних пострілів. Молодець, пасан, прямо-таки дока, замастерив усіх, а потім можна буде відтопириться, ну, хоча б з цією, в зеленій сукні. І він стоїть, ще в напруженні, але крутить шари в голові, щоб догнати думку та пригадати, як звати цю дурепу в зеленій сукні.

      – Бля, Іл, я ледь тебе не замочив! – нарешті кричить він, щоб перебити стійкий, як гірський кришталь, шум у вухах. Андрій опускає «беретту». Задоволено проводить поглядом заляпані кров’ю стіни, скрушно хилитає головою на розбитий унітаз, знову говорить:

      – Сральника вирахую з твого таточка. Вставай, нам ніколи вилежуватися.

      Ілона видряпується з ванної, намагаючись триматися достойно.

      – Ти як курка… Хо, точно як курка, – він починає потроху підсміюватися, і те, що говорить, Андрюсі видається дотепним.

      – Ідіот, – говорить Ілона. – Вони ж приїхали тобі допомогти.

      – Хто їх і тебе просив? Я сам собі помічник. Хотіли торбу, цілу торбу кокаїну, грошики мої хотіли, а дзуськи. А херушки. Натя, занюхайте, паскудь немита, – Андрюха Лямур демонстративно, по черзі, наводить на трупи «беретту».

      – Треба їх звідси вивезти, – спокійно через хвилину говорить Ілона, закурює, і очі в неї горять рівним зміїним світлом.

      – Ти що надумала? Ми підняли такий шухер, що зараз вся блядська Соснівка збіжиться.

      – Сумніваюся…

      Він розрубував четвірку майже до самого ранку, пакуючи шматки у чорні поліетиленові мішки. Ілона, уткнувши у вуха навушники, слухала з плеєра музику, періодично справляючись, впорався Андрій чи ні. Нарешті він пакує все у валізи і виносить до авто. Коли повертається, то вона стоїть гола проти нього; валить на спину, розстібає матню і хрипить на ньому, а він тільки рячить очі, чекаючи, коли його заполошать, самого потельбушать, як свиню на Бессарабському ринку.

      І тоді, коли авто запалахкотіло за чорториєм, він дивився на неї, Ілону, яка підставляла обличчя вітру, і намагався читати молитву, але це нічого рівним рахунком не дало. Псалми, уривки плуталися з самою молитвою, а попереду лежав безлюдний простір, і він, Андрюха Лямур, чомусь вирішив, що все – хана. Тоді гальмонув машину, що аж занесло задка, відкрив дверцята і спокійно сказав:

      – Вимітайся нахєр!

      – Ти що…

      – У нас додому різні дороги. Пока, Іл. Тут недалеко. І вовків немає.

      – Ну, ти мене запам’ятаєш.

      – Все життя, зайчику, пам’ятаю. Все життя.

      Так, він чітко пам’ятав той день: голі її ноги, тугу сідничку, красиві груди, заюшені стіни, гори м’яса. Пусте, все пусте, ради жінки, заради жінки, а для чого тоді чоловік існує? Так, так, так. Кокаїн розпускав на краях свідомості соковиті образи майбутнього, і він радісно, крізь наждачну втому, привітав наступний день, що випалювався за пагорбами малиновими крилами, о, так буває тільки у цих місцинах, більше ніде; він щасливо ловив запах полину, радіючи з того, що життя паскудно,