Знак Саваофа. Олесь Ульяненко

лопат, нездоровими, придавленими страхом голосами; білі шматки попливли перед очима, порівнялися, набрали форм чиїхось облич. Тільки тоді він зрозумів, що тримає когось за горло, виривається і б’ється головою об червону стіну будинку, а дужі руки нагинають його, коліна смалять під дих, – вислизнувши, повзе він тванюкою, помийницею, що побіля бару, зводиться і кричить.

      – Якого ти… Заткнись, бо весь відділок піднімеш на ноги! – почувся чийсь знайомий голос, і тільки зараз Лямур помітив, що стовбичить на балконі, стискаючи в руках пістолет, а внизу різнокольоровими шматками виривається, пропікаючись в ультрамарині колихкими вогнями, його передмістя, де він уже не був добрий десяток років, і далі губиться, береться сизим димом, аж туди, до жовтого супермаркету, падає освітленими квадратами у рванні колючих зірок. І йому прийшло на думку, зовсім віддалено, так, як пригадується завжди перед кінцем, що він дуже часто бачив очі тих, які приймуть зараз наглу смерть. Боячись своєї думки, Лямур вирвав з того напівколишнього світу, який начебто став реальним, вірніше, мовби став частиною його тіла і зараз сльозився крізь пори: він довго зволікав з ілюзіями, а вони повсякчас нагадують про насолоди, нехай неіснуючі, але все ж ймовірні. Маленькі гниди, що засіли в порах людської душі, якщо вона не зотліла. Людина завжди страшиться позбутися насолоди; найбільшою насолодою для більшості є уникнення власної участі, посланої згори. Отаке крутійство. А так вони весь час брешуть. В університетах, школах, на роботі, в ліжку. Ностальгія та ілюзії. От він означив свій шлях, але куди заведе та дорога, то питання кількох годин. Ще ніколи так тверезо він не думав, вслухаючись у голос, що лунав наче з глибокої діжі. Джмелями котилися слова, віддалені, як ті в сизій повсті квартали, розрізані смугами червоного світла, в балії нічного варива, але відрізнені, далекі від світу, так, що серце гупотіло тупо в грудях, разом з шелестом нічних птахів до нього вривалися, з холодним подувом вітру, як очищальні, чому він чинив супротив.

      5. Ти не злякаєшся ні страху вночі, ані стріли, що вдень літає,

      6. ані чуми, що в пітьмі бродить, ані зарази, що нищить опівдні.

      7. Нехай і тисяча упаде біля тебе, і десять тисяч праворуч від тебе, – до тебе не підійде.

      – Що ти там. Ну, що ти там, – відізвався знову голос в пітьмі, ніжний та соковитий, спраглий і знайомий. І до нього дійшло, що то зовсім не його голос, а когось іншого.

      Він побачив, прозиривши всю кімнату, чіпляючи звуженими зіницями кожну річ, доки не сягнув одвірка, і предмети злилися воєдино крізь запацьорене скло: Ілона стояла, похитуючись, на порозі, за її спиною горами м’яса піднімалися два велетенських, майже гіганти, мужлани, тримаючи заготовлено руки на поясі, щоб зробити з нього, коли настане мить, російську окрошку або заставити полетіти з шостого поверху в краї неозорі, де немає нічого, навіть цього блядського кокаїнового кайфу, від котрого вже ламало черепа, наче хто у тім’я загнав лома чи монтировку. Лямур лише додумався