Проект «Україна». 30 червня 1941 року, авантюра Ярослава Стецька. Данило Яневський

міністр держбезпеки УРСР, один з найактивніших катів українського народу, українець Павло Мешик.

      У той самий час, у тому самому місці, ті самі українські націоналісти (правда, лише ті, хто визнавали за легітимного керівника ОУН Андрія Мельника) мали цілком інші проблеми. Наведу висновок сучасного дослідника, який, у свою чергу, посилається на свідчення провідного діяча «мельниківської» частини Організації Петра Мірчука. Останній і собі, посилаючись «на невказані джерела», заявляв, «що ПУН видав навіть наказ про саморозпуск ОУН на Західній Україні». Можливо, висловлює у зв'язку з цим припущення Т. Гривул, таке твердження базовано на свідченні видання «За українську державність!», яке, своєю чергою, навело вказівку секретаря ПУН Ярослава Барановського Володимирові Тимчію, тогочасному провіднику Крайового проводу ОУН ЗУЗ: «розпустити організацію, бо ситуація "безвиглядна"». Дата – літо 1941 р. (виділення наше. – Д.Я.).[55]

      «Літо» – період досить тривалий. Особливо літо 1941-го. На кінець серпня ситуація від початку червня відрізнялася радикально. Але, як мені здається, не настільки, аби «розпускати» цілу організацію в ключовому для ОУН терені!

      Версії прихильників Бендери (продовження)

      Щось подібне переживали і бандерівці. Правда, півтора роками раніше. Микола Климишин, який щойно звільнився з польської в'язниці (в грудні 1941 р. став членом РП ОУН), стан львівської організації наприкінці 1939 р. оцінив у таких словах: «Але в Організації панувала в той час незвичайна безплановість і дезорієнтація, бо ніхто не міг знайти напрямної, що і як починати. Єдиним порятунком було те, до чого Організація привикла за весь час свого існування».[56] До чого вона «привикла» – не пояснив.

      Не пояснив Микола Климишин й іншого. А саме: звідки він запозичив інформацію, яку цитує Т. Гривул? Адже до вересня 1939 p. сам Климишин відбував довічне ув'язнення, а у вересні 1941 р. був заарештований німцями і перебував у невільному стані до кінця 1944 р. Отож, у кого Климишин запозичив ті відомості, я особисто здогадатися не можу, а прямих посилань він, наскільки це відомо, не залишив.

      Цитую далі. Т. Гривул вказує: «точних даних про кількість членів ОУН, які визнавали провідником А. Мельника, немає, відомо, що їх на території Німеччини перебувало близько 500». «Наявні дані (які? хто їх наводить? на що при цьому посилається? – Д. Я.), – продовжує він захоплюючу розповідь, – свідчать про те, що ОУН А. Мельника у чисельності програвала РП ОУН та відчувала гостру нестачу кадрів». Далі, з посиланням на того таки І. Климова, дослідник наводить дані про «щонайменше 20 000 підпорядкованих членів ОУН» плюс про 7000 націоналістів, які перебували на окупованій Німеччиною частині Польщі.[57]

      Версії сучасних дослідників (продовження)

      Лише вісім років тому канонічну цифру «20 000», нарешті, відкинув І. Патриляк. Він висловив «переконання», що станом на кінець 1939 р. чисельність ОУН «не перевищувала 8 – 9 тис. осіб. Разом з найбільш активними симпатиками Організації їх могло бути близько 12 тис.

55

Гривул Т. Конфлікт в ОУН та його відображення в підпільній мережі західних областей України в 1940–1941 pp. // Життя і діяльність Степана Бандери: документи і матеріали. – С. 67.

56

Климишин М. Спомини про Провідника ОУН Степана Бандеру (з книги «В поході до волі». – Торонто, 1975. – Т.1.) //Життя і діяльність Степана Бандери: документи і матеріали. – С. 155.

57

Гривул Т. Вказана праця. – С. 75.