Діви ночі. Юрий Винничук

кодове значення (так – ясу, ні – охі, шляк би тя впік – гамота панагія).

      Отже, мені, як грекові, фірмові мешти були просто життєво необхідні.

      – Нічого, йдемо, – сказала твердо Марунька, яка виявляла до мене якесь особливе, ледь не материнське почуття.

      І ми пішли. Майже навпроти готелю «Львів» був скверик і автостоянка, де паркувалися польські авта. Тут завше крутилися фарцівники, скуповуючи в поляків різне манаття. Однак це був не надто спокійний бізнес, бо час від часу робила набіги міліція, і коли їй вдавалося когось прилапати за купівлею джинсів чи сорочок, то відразу загрібала у відділок. Тому всі торги відбувалися блискавично, чим, звичайно, користалися поляки і деколи підсовували шмельц.

      – Ви обоє посидьте у скверику, а я зараз повернуся, – сказала Марунька і попростувала до польських авт.

      Ми сіли з Леською на лаві і пригорнулися, наче парочка закоханих. Але я не спускав очей з Маруньки, яка почала переговори з водіями, жваво жестикулюючи і тицяючи пальцем кудись в неозору далечінь. Нарешті якийсь поляк виліз із авта, вдавано байдуже роззирнувся і попрямував у браму, а моя люба подруга за ним.

      – От дає! – засміялася Леська.

      – Як? Вона що… там… у брамі? – пробелькотів я з неприхованим жалем, у якому вчувалися ледь не ревнощі.

      – Обставини вимагають, – сказала Леська і простягнула мені сірники, аби я запалив їй цигарку, а коли я хотів повернути пуделко, додала: – Тримай у себе. Вчися обслуговувати дам. Ти тепер грек, а не рагуль.

      Я недбало розвалився на лаві і подумав: «Я грек, а не рагуль. А до цього часу я був рагулем і нічого не знав про справжнє життя. А воно ось – поруч. І я грек. І біля мене моя гречка». Я поклав руку Лесьці на плече і засвистав «Гуцулку Ксеню». Попри нас пройшов міліціонер, і всі, хто ще кілька секунд тому прилип до польських авт, враз повідлипали і стали заклопотано дивитися хто куди з такими мінами, начеб у кожного з них з-під самого носа втік трамвай.

      Я й незчувся, як раптом перед очима вигулькнула Марунька і кинула на коліна пакунок.

      – Ну, скидай свої шузи.

      У пакунку лежали чудові кавові фірмові мешти. Тільки ледь зачовгані.

      – «Саламандра». Чого придивляєшся? Це навіть добре, що поношені. Природніше виглядатиме.

      Тут вона нагнулася, підхопила мої «прогресівські» анти-мешти й граційно опустила у сміттярку.

      – І це ж треба, ще тільки вчора я купив до них нові шнурівки, – зітхнув я, взуваючи «Саламандру».

      Мешти були як влиті. Ось так, мої любі, і стають альфонсами.

      – Звідки ти знаєш мій розмір?

      – Око треба мати. Ходімо. Мусимо ще зайняти вигідний столик.

      – Дайош Львів! – бадьоро гукнула Леська, а мені захотілося відповісти розпачливим «no pasaran!», однак я стримався, бо при їхній похапливості до чужомовних фраз може бути, що й ця їм знайома.

      Біля входу в ресторан юрмилися джинсові «мальчики» і полум’яні «дєвочки». Двері ресторану відчинялися щойно о сьомій, але вже з шостої публіка займала чергу під дверима, інакше потрапити всередину