Апостол черні. Книга 2. Ольга Кобылянская

Шум вітру, що, мов борвій, сотнями крил розшалівся, втискався в найменшу щілину і дзвонив вікнами.

      Оба мужчини лишилися в їдальні. Кожний з них стояв мовчки при вікні і дивився в темну ніч, переданий своїм думкам.

      – Слава Богу, що люди мають хліб звезений, не замочить туча, – сказав о. Захарій півголосом до себе і склав побожно руки, мов до молитви.

      – Ніхто не був би цього цієї ночі сподівався, – відповів Юліян, не зміняючи своєї пози при вікні.

      – Температура цілої днини була душлива, парна, якесь напруження відчувалося, якби перед розривом невидних оков… – говорив далі о. Захарїй. – Щось і в природі добивається іноді до визволення. Я, наприклад, почувався сьогодні нездоровий на душі і тілі, щось мені розсаджувало груди.

      Опісля приступив о. Захарій до свого любимця, заглянув йому в лице і сказав:

      – Ходім до моєї робітні. Обіч неї я маю ще одну невелику кімнатку і там я вас поміщу на ніч. Але, – вдарив себе нараз в чоло, – ви, як зрозумів я вас, маєте щось на серцю і це треба скинути. Ходімо до робітні…

      Оглядаючись за Юліяном, спитав якби мимоходом:

      – Чи завдала вам Ева багато труду, коли ви шукали за нею? Заховалася далеко?

      Юліян відповів коротко, що ні, пояснивши, що була над ставом, де сторожила над бабунею.

      Оба пішли до знаної вже Юліянові робітні-святині, що знаходилася при кінці коридора, де свого часу відбувся договір щодо грошової позички на виїзд для його хорого батька.

      О. Захарій, відчинивши двері до неї, підніс світло догори і попросив Юліяна ввійти в кімнату.

      – Я лише візьму з шафи мій єпитрахиль і зараз прийду до вас.

      В малій, мало освітленій кімнаті (одною невеличкою свічечкою, що догоряла) видніли по стінах півтемні обриси старого, виробленого з дерева, почорнілого Хреста Спаса, ікона пресвятої Богородиці, кілька інших піввитертих картин святих, картина з хустиною св. Вероніки і старі богослужебні книги.

      – Сідай або клякни, – обізвався поважно душпастир і перехрестився.

      Юліян не сів, а зсунувся безшелесно до ніг душпастиря, заховав обличчя в єпитрахиль і клячав непорушно. Догоряло з легоньким тріскотом світло і в однім куті блимала дрібною цяточкою ледве помітна невгасна лампадка перед статуєю св. Анни.

      Душпастир ждав мовчки. По якімось часі, мабуть, внутрішньої боротьби, Юліян підняв голову і сказав півголосом:

      – Не так особі душпастиря складаю я свою сповідь, а більше батькові доньки його Еви… о. Захарію відкриваю я свою душу!

      – Говори, сину.

      Сповідь почалась та ставала щораз рівніша. Блискавки освітлювали дві похилені постаті: одну, яка заслоняла рукою очі, і другу, що клячала зігнута. З хлипанням дощу надворі мішалося хлипання людських грудей. Чи походило воно з грудей молодих чи старих, годі було розібрати. Новий удар грому, що струсонув землею і покотився дальше, заглушив на мить довкола.

      Коли сповідь скінчилася, з нею ніби враз затих і вітер. Душпастир заявив:

      – Тобі прощається, сину. Мужчина є духовник, а жінці вільно жертвуватися.