Апостол черні. Книга 2. Ольга Кобылянская

стережи мене. Що мене збудило? Чи хтось пройшов повз мене, чи наступив на лице босою ногою, як ледом? Чи ти кликала? Я нічого не тямлю. Подай мені ручку, нехай обернуся…

      І з тими словами бабуся обернулася, відсуваючись від води, і за кілька хвилин захропіла наново.

* * *

      Отінений лісною зеленню і вечірніми сутінками, стояв Юліян оподалік і ждав.

      Ева в ясній довгій сукні з м’якої матерії підійшла до нього.

      – Ходім, дорогий, – промовила пошепки, – ти сьогодні робиш на мене таке вражіння, як тоді, коли я тебе бачила офіцером. Такий рівний.

      – Чи я не завсіди такий? – спитав усміхаючись Юліян.

      Вона покивала головкою і ніжно поцілувала його.

      Його обличчя споважніло.

      – Нащо ти мене оп’янюєш, Ево?

      – Мовчи, – усміхнулася. – Чи я до тебе прийшла, чи ти до мене?

      – Як? – спитав він, схиляючись над нею, що тулилася шовком до нього. – Дома батько жде, Ево…

      – Батько? Може би, ми хоч кілька хвилин були без батька і були самі собою, кілька хвилин, мій дорогий, бо самий скажи: чи довго будемо так? Ми ж любимось, Юліяне, – сказала голосом безжурної молодости. Розкрила обійми, обняла його, прилягла до його грудей, не рухаючись, ніби переливала свою душу в його груди. Здавалося, що з ними замовкли дерева, листя, травичка, нічні пташки.

      – Щоб ти лиш цю хвилину ніколи не забула. Ти наділила мене найкращим багатством твоєї істоти, дала божественність своєї душі!

      – Слава Богу, що й ти щасливий, – шепнула йому в ухо.

      – Ево!

      – Ходім далі, голубе. Я знаю недалеко звідси одно місце між дубами, де в ясні місячні ночі творяться чудеса. Там виблискує з землі джерельце, звідки опівночі п’ють русалки воду, куди заходять серни, а весною, як все п’яніє від її чару, соловейки тьохкають на ввесь ліс.

      Він не відповів, тільки притиснув мовчки її руку до уст.

      – Туди ми підемо, – шептала, – ненадовго Юліяне, бо, кажуть, щастя перебуває коло людей лише хвилинами, як рідкий гість. Там, Юліяне, підождемо місяця, як вийде на небо, і поговоримо про нашу будучність.

      – І ти зложиш мені там присягу вірности, як в давніх легендах, Ево, як у казці…

      – У казці, де до якогось часу все спить і опісля одна хвилина будить все. Раз у житті нехай і нам буде, як у казці, Юліяне, бо тепер уже нема казок, кажуть, що їх покасувала наука… Будемо самі собою. Ні для кого, лише для себе.

      Він німо притакнув головою.

* * *

      Почали йти. З лівої і правої сторони дуби. Між ними недалеко гойданка, яку аж тепер побачив Юліян.

      – Станьмо, Ево, – попросив. – Тут справді, як у казці. Я тебе поколишу легонько, заспіваю впівголос, щоб бабуню не збудити і щоб лише ти одна чула.

      Вона похитала збиточно головою.

      – Не хочеш?

      – Ні, бабуня почує.

      – Нехай. Моя душа така переповнена щастям, що я, я це відчуваю, цю ніч без сну проведу, не ляжу. Сядь, а побачиш, як легонько поколишу. Ще й приспіваю. Я вас заворожу, а відтак вернемось усі.

      – Боюся тут бабуні.

      – Боїшся