Бій з демоном: Гельдерлін, Кляйст, Ніцше. Стефан Цвейг

тепер геній, ясний і благотворний, показує Гельдерліну інший свій бік – темні сутінки демона. Гельдерлін завжди повертається з поезії в життя розбитим; подібно Фаетону, він падає не на рідну землю, а набагато глибше, у безмежне море меланхолії. Ґете, Шиллер, всі вони повертаються з поезії немов з подорожі, з іншої країни, іноді стомлені, але все ж з бадьорим духом; Гельдерлін падає з творчого польоту немов з хмар, і розбитий, поранений, таємничим вигнанцем пробуджується в реальному світі. І це пробудження від ентузіазму рівносильне вмиранню душі; впавши з небес, він із подвоєною чутливістю відчуває образи реального життя, тьмяного і грубого: «Боги вмирають, коли вмирає натхнення. Помер Пан, коли вмирає Психея». Реальне життя не варте переживань, поза екстазом все бездушне і мертве.

      Тут – наче в надмірному протиставленні нечуваної сили екзальтації, властивої організму Гельдерліна, – прихована зовсім своєрідна туга поета, яку, по суті, не можна назвати меланхолією або патологічним затьмаренням розуму. Вона виникає і живиться, так само, як і його екстаз, тільки «з себе»; і вона не залежить від припливу переживань (не слід переоцінювати епізод із Діотімою[49]!). Його туга не що інше, як стан реакції після екстазу, і неминуче він мусить бути безплідним: якщо в миті підйому він відчуває близькість безмежності, то в безплідному стані він усвідомлює свою нескінченну відчуженість від життя. І, гадаю, так можна визначити його тугу: почуття безмірної відчуженості, туга вигнаного ангела, дитяча жалоба за незримою небесною батьківщиною. Ніколи Гельдерлін не намагається поширити свою тугу за межі свого «я», так, як це робили Леопарді, Шопенгауер і Байрон, обернувши її в світовий песимізм («до світу ворожнеча ворожа мені»); ніколи не наважується він у своєму благоговінні відкинути як безглузду якусь частину святого всесвіту: лише себе він відчуває чужим реальному, практичному життю. У нього немає іншої зрозумілої людям мови, крім пісні: простою, розмовною мовою він не може висловити свою особистість. Тому творчість для Гельдерліна – абсолютна проблема існування, поезія – єдиний «втішний притулок» для створеного небом вигнанця з неба на землю, ніколи поет не вимовляв щире «Veni creator spiritus»[50], бо Гельдерлін знає, що творчість ніколи не дається йому зсередини, з бажання; тільки зверху, як ширяння ангелів, може осяяти його геній. Поза екстазом він сліпо блукає безбожним світом. «Пан помер для нього, коли вмирає Психея», життя – сіра купа шлаку, без проблисків полум’я «квітучого духу». Але його печаль безсила проти світу, його туга позбавлена музики: поет ранкової зорі, він замовкає в сутінках. І так він поступово спускається по темній течії, нетлінний труп свого «я», поет до останньої години свого життя, але безсилий висловити себе, Гельдерлін із надламаними крилами, Скарданеллі, трагічний привид.

      Вайблінгер[51], що знав його ближче всіх і часто бачив у дні затьмарення розуму, у одному зі своїх романів назвав його Фаетоном. Фаетон – так назвали греки прекрасного юнака, який на вогняній колісниці пісні вознісся в небесну обитель богів. Вони дають змогу йому наблизитися,

49

Діотіма (грец. – «богобоязлива») – під цим ім’ям Гельдерлін оспівав у своїй поезії Сюзетт Гонтар, уроджену Боркенштейн (1769—1802), з якою познайомився в 1795 р. у Франкфурті в її будинку, де жив як домашній вчитель. Ім’я Діотіма запозичене їм з діалогу великого грецького філософа Платона «Бенкет». У цьому діалозі Діотіма з Мантінеї розкриває Сократу сутність любові. Треба сказати, що Гельдерлін поділяв філософське вчення Платона про любов, згідно з яким слід «цінувати красу душі вище, ніж красу тіла», а мета любові є «споглядання вищої краси».

50

«Я прийшов, творчий дух» (лат.) – слова одного з найпоширеніших католицьких церковних піснеспівів.

51

Вайблінгер Вільгельм Фрідріх (1804—1830) – німецький поет, автор філософського роману «Фаетон», який він написав у роки навчання в Штутгартській гімназії.