Сойчине крило. Іван Франко

і вертається до Вовчика.

      – О, ти вже тут! Уже скінчилися хрестини?

      – А що ж там народилося?

      – Та дівчинка.

      – А як її охрестили?

      – Серединка.

      – Ото! Я ще й не чував такої назви, – здивувався Вовчик.

      – У Гуків, Вовчику, все такі незвичайні назви дають. На те вони голосні птахи.

      Попрацювали знов з годину, і знов Лисиці запах дуже медок, і ледве тільки Гук загукав із тростини, а вона кричить:

      –Іду, сватоньку, йду!

      – Ти куди йдеш, Лисичко?

      – Хіба не чуєш, що сват іще раз за куму просить?

      – Що за диво, що він тебе так часто за куму просить? – мовив Вовчик.

      – Бо дуже мене любить, Вовчику.

      – Ну, то йди ж, та не барися, треба роботу кінчати.

      – Я зараз тут буду, Вовчику. Роби, не бійся, я своє зроблю.

      Побігла Лисичка до корча, виїла решту меду з горщика, з’їла решту паляниць, усе поперевертала та й іде до Вовчика.

      – А що, вже відбула хрестини?

      – Та вже.

      – А хто ж знову народився?

      – Хлопчик.

      – А як же ж його охрестили?

      – Остаточок.

      – Ну, що ж, нехай здоров росте!

      Копали так, копали, аж ось уже й полудень. Вовчик давно зголоднів, та все якось соромиться признатися, а далі кинув мотику та й каже:

      – Ну, тепер досить. Чи не пора обідати?

      – Звичайно, пора, Вовчику-братику, – Мовить Лисичка, а сама нібито копає, пильнує роботи.

      – А ти ж не голодна?

      – Та ні, йди сам пообідай, мене там на хрестинах вгостили.

      Пішов Вовчик у корчі, дивиться— ого! Горщик порожній, аж вилизаний від меду, кошик перевернутий, і паляниць ані кришки нема. Аж тепер зрозумів, куди це Лисичка-сестричка так часто на хрестини ходила. Аж тепер йому вияснилося, чому то вона своїм хресникам такі чудернацькі назви давала.

      – А, так ти така, погана Лисице! – скрикнув Вовчик. – Хочеш мене роботою й голодом на смерть заморити, а сама всю страву пожерла! Чекай же! Я тебе за те саму розірву і на обід візьму.

      Почула Лисиця Вовчиків крик, побачила, який він біжить злючий та недобрий, і не чекала довго. Дала ногам волю та до лісу, а в лісі— шусть у першу нору, яку надибала під корінням старого дуба. Думала, що сховається зовсім, але Вовчик таки встиг побачити кінчик її хвоста, як Лисичка його втягла до нори. Прибіг та й кричить:

      – Ага, ти тут? Вилазь мені зараз! Не сховаєшся від мене.

      Та Лисичка не дурна. Сидить у норі, ані пари з рота.

      – Не обзиваєшся? Добре. Чекай лишень, я тебе достану.

      Скочив Вовк, виломив довгу клюку, застромив у нору та й шпортає. Думав вхопити Лисичку за ногу та й витягти з нори. Не огляділася Лисичка, а клюка— хап її за ногу. Нора тісна, а Вовк, почувши, що щось зачепив, тягне що є сили. От Лисичка, хоч і як їй мурашки поза плечима бігали, почала реготатися й кричати:

      – Ото дурний! Зачепив за дубовий корінь та й тягне. Думає, що мене за ногу вхопив. Тягни, дурню, тягни!

      Почувши це, Вовк пустив Лисиччину ногу та й почав знов шпортати клюкою, поки не зачепив справді за дубовий корінь.

      – Ай-ай-ай!