Хіба ревуть воли, як ясла повні?. Панас Мирний

крадіжку. Максим, докладуючи ротному, що москалі просяться «на побывку», – брав з них своє так само, як і покійний Федосєїч. А як верталися москалі з «прокормлєнія», – вони заносили до Явдохи накрадене, награбоване добро, а вона вже сама знаходила йому ярміс… За те тітці Явдосі, як сховачу й переводчику, доставалася половина всього…

      Так їх захопила «чиста». Та ба! Чистої Максимові не дали. У той саме рік почалася остання війна з турками. Погнали Максима під Сілістрію, а потім перевели в Крим. Явдоха з маленькою Галею й собі повіялась за полком, все-таки не кидаючи свого краму. Тут вона таки добре заробила, бо не одні прості москалі купували в неї всячину, купували й небагаті офіцери. Зовсім би добре, коли б не страшно, що от-от Максим зложе свою голову, одтинаючи другим. Оже страх її не справдився. Максим тепер уже знав ціну життю – не кидався так, як замолоду, у саме, мовляв, пекло. Тільки всього, що його в руку штиком кольнув якийсь француз. Максим зрадів та зараз у лазарет… Пошепотав там з лікарем. «Не годиться, кажуть, у службу: в чисту його!» Максим полежав ще з місяць; дали йому «чисту», почепили ще нову мендаль, та й випустили на всі чотири сторони. Максим забрав жінку з дочкою та й потяг на рідну сторону відшукувати батьківщини.

      Вертаючись додому через тридцять літ, він думав застати Піски такими ж самими Пісками, якими кинув. Через те й раявся з жінкою, прибувши додому, спродати батьківщину, оселитись де в багатому, люднішому місці та й пристроїтись до торгу на ті гроші, що придбала Явдоха. Коли приїхав – і здивувався. Не ті Піски, та й годі! Ніде ні одної землянки – скрізь мазанки; село велике, широке, довге, а кругом край веселий, людний, хоч і небагатий… «Значить, більше поживи для грошовитого!» – подумав Максим.

      – Ні, жінко, – каже Явдосі, – мабуть, уже кістки зложимо на моїй стороні… Бач, який гарний край!

      Явдоха й сама те бачила. Оселився Максим у батьківській хаті.

      Явдоха крамарувала дома. Максим по ярмарках їздив, купивши коняку. Жили собі тихо та мирно, вирощували-пестили дочку Галю та в торгу кохалися. Через рік батьківську хату перекинули, збудували нову, – простору й ясну, з світлицею, з кімнатою під проїжджих.

      Дивуються піщани, що то московська служба з людьми діє, якими їх робить! Ішов Максим у москалі розбишакою, волоцюгою, – сказано: Махамедом, а повернувся поважним чоловіком, з багатством, з заслугами… Прості люди з заздрістю дивляться на Максима Ивановича, поважають, шанують, хоч Максим Іванович геть-високо дере голову проти «нетесаного мужичья». Батюшка, волосні завертають до його «чайку» попити та пропустити чарочку-другу тієї «живиці-водиці»; сам становий Ларченко, коли не їде через Піски, завжди завертає до Максима в двір.

      Отак прожив він щось років три чи чотири в Пісках. А це зразу – спродав дворище, будинок, забрався – та й виселився на хутір, на батьківську землю.

      Піп, волосні так жалкують:

      – Не кидайте нас, Максим Іванович, – не сиротіть наших Пісок!

      – Там мені, – одказує, – буде краще, вільніше… Тут