Название | Хіба ревуть воли, як ясла повні? |
---|---|
Автор произведения | Панас Мирний |
Жанр | Зарубежная классика |
Серия | Шкільна бібліотека української та світової літератури |
Издательство | Зарубежная классика |
Год выпуска | 0 |
isbn | 978-966-03-8809-3 |
– Филиппыч! а, Филиппыч! – кричить на шинкаря один з п’яних кацапів, – дай уж им… право-дело, дай! Люблю солдата… Солдат, брат, казенный челаек… Не ровен час, завтра все пайдём… Вон, сказывают, турка-шельма царя-батюшки не слушает… Дай!
– А ты, что ли, мне заплатишь?
– Будет – заплачу… Дай!
– Как же? С тебя твоих не выдерешь, а ты ещо и за других!..
– Да што ты, не веришь на слово доброму челаеку? барада ты казлиная! – крикнув Євпраксєєв і сунувся до бороди.
– Да ты барады не трожь! – одказав, одпихаючи його руку, шинкар. – Сам бы насил, да, небось – сбрили…
– Стал бы я твоим казлиным атродьем сваё благородное лицо марать?!
– Да ты-то што такое?
– Разве не видишь? мироед ты эдакой! Разве не видишь, кто я?
– Да видно, што солдат. Ну, а што?
– Как ну?… Ты знаешь, что такое солдат? Солдат за тебя, дурака, грудь сваю под неприятельские пули подставляет… кровь сваю проливает… Вот што солдат!
Такі слова розжалобили всю п’яну беседу.
– Терёха? а, Терёха! А правду ведь солдат говорит… У-ух! какую правду… Солдат – это, брат, – беда! Солдат… это, брат, казённый челаек, слуга царский… Это не то, что мы с тобой! Он, брат, сваю грудь под неприятельские пули подставляет, кровь за нас проливает!
Тєрьоха, як видно, лизнув уже й геть-то, бо посоловілими очима мутно тільки дивився на свого товариша, хитаючи з боку на бік головою, а слова не здужав вимовити.
Другі кацапи й собі підняли голос за москалів: давай шинкаря лаяти, ганьбувати; страхали, що більше в його ні чарки горілки не вип’ють. Шинкар стояв за стойкою, мов не до його річ, – тільки почервонів та знай оддимався та гладив рукою свою широку та густу бороду.
– Да што, братцы, на ево сматреть? – крикнув Євпраксєєв до п’яниць. – Тащи, кали так, целое ведро! – Та й кинувся за перегородку до бочки.
– Толька тронь – убью! – заричав, зціпивши зуби, шинкар і вхопив здоровенний обрубок у руки, замахнувся… П’яниці підскочили, вихопили з рук обрубок.
– Дак ты ещо на жизнь маю посягаешь, барада ты казлиная?! – закричав Євпраксєєв, уплутавши п’ятірню в шинкареву бороду…
Шинкар у крик.
– Вали, братцы, ево! вали! Вот я ему задам солдатских тесаков, чтобы он знал, мираед эдакой, как вас, братцы, абдирать да с солдатом абходиться! Вали!
Кацапи разом кинулись. Та й шинкар, видно, при силі був, бо тільки струхнувся, так усі й одскочили, як груші. Шинкар кинувся на москаля, збив з ніг і насів, як шуліка курча.
Жаль пройняв Максима, як він побачив, що свого б’ють. Одним замахом кулака повалив він шинкаря на землю, взявши між ноги його голову. Тим часом підскочив другий москаль і давай почищати тесаком. Шинкар не кричав, не пручався, а тільки стогнав. Оддубасили добре, пустили. Шинкар плакав, лаявся…
– А что, теперь дашь по касушке? – питає знову москаль.
– Бери… пусть те удавит! – крізь сльози промовив шинкар і пішов собі в другу хату.
П’яниці сміялися. Москалі випили по