Хіба ревуть воли, як ясла повні?. Панас Мирний

небі…

      – Нема, сину! Там Бог святий, янголи його та душі праведні…

      – А хіба хто там був?

      – Так кажуть. Батюшка так і в церкві читає.

      – А гарно, мабуть, там… Бачте: яке синє, гарне!..

      Дід, поснідавши, молився Богу.

      – Гарно, сину! – прошептавши молитву, одказав Чіпці. – Гарно!.. Не те, що тут, на землі… Там усе добре, святе… А тут – усе грішне та зле…

      Замовк дід. Трохи згодом прокашлявся та й знову почав:

      – То ще тільки один Бог милосердний держить нас на світі, а то б нас давно треба виполоти, як твар нечестиву. Дивись: вівця!.. Що вона кому заподіє?… Нікому нічого!.. Ходить собі, щипле травицю зелену… вівця, та й годі!.. А ми й її ріжемо, ми їмо її, як вовки голодні… І чого ми тільки не їмо?… А воно то все – гріх! Усе нам оддячиться на тім світі, все… Грішні ми, прокляті душі! Ми не тільки над скотиною знущаємося, – ми й свого брата часом черкнемо… Бач! У брата – он те й друге, а в мене ні сього, ні того… заріжу, мовляв, брата, – добро його поживу! І ріже чоловік чоловіка… Ріже – забув і думати, що йому на тім світі буде?!. Лихий його путає, – він і ріже… Ох, грішні ми, прокляті душі!

      Чіпка слухає – і проходить по його душі страх, холод… і шепче він стиха за дідом: «Грішні ми, прокляті душі!.. І мати моя грішна, – думає він, – бо вона мене била малого, вона мене серед зими на шлях викидала, щоб не просив хліба… А баба не грішна: вона мене ніколи не била; вона мені усього давала, жалувала мене, вговорювала, от як дід… І дід, мабуть, не грішний… А Грицько? Грицько – грішний: он як він верхи на барані пре!..»

      – Грицьку! Грицьку! – скочивши на ноги, крикнув Чіпка, – не їдь на барані – гріх!

      А Грицько гика та тпрука на все поле…

      – А він на барані їздить? – питає дід. – Бач! Я й не туди, чого він так вигукує… Ось я тобі, я тобі!! – свариться на Грицька дід здалека герлигою.

      Грицько скочив з барана, побіг до верб, що росли над шляхом. А дід, понюхавши табаки, розіслав свиту, розвернувся проти сонця та грів старе тіло. І Чіпка біля його примостився.

      Незабаром Грицько вернувся з повною пазухою горобенят.

      – А я, діду, ось скільки горобенят надрав! – хвалиться.

      – Навіщо ж ти їх надрав? – питає дід, не підводячи голови.

      – А щоб оця погань не плодилася!

      – Хіба вона кому зробила що?… А гріх! – промовив Чіпка, придавивши на останньому слові.

      – А хто, як жиди Христа мучили, кричав: жив-жив? – одказав Грицько та й висипав з пазухи голоцюцьків з жовтими заїдами.

      Чіпка подивився на діда, що лежав собі та дрімав, не слухаючи їх розмови. Горобенята почали розлазитись. Грицько ухопив герлигу.

      – А куди?… куди!.. – закричав. Та – геп! герлигою по горобенятах… Так кишечки й повискакували…

      – Оце вам жив-жив!.. жив-жив! – гукає Грицько, та раз по раз герлигою, герлигою…

      Чіпка дивиться то на горобенят, то на діда: чи не скаже чого дід? Дід лежав собі мовчки. «Значить, правда, що вони кричали: жив-жив!» – подумав Чіпка, та як схопиться… Очі горять, сам труситься…

      – Стривай,