Хіба ревуть воли, як ясла повні?. Панас Мирний

їх зна, сину… Кажуть би то, що говорять.

      – А птиці?

      – І птиці говорять…

      – Як же вони говорять? Про що вони говорять?… – допитується.

      І розказує баба, як уміє, про все те Чіпці. «Скот, мов, ніколи не реве без нужди… як вертається додому та реве – то він радіє, що скоро дома буде та спочине… А може, голодний, то поїсть, підживиться… А птиці щебечуть так, як сам Господь дав: одній сказав гарно щебетати, а другій – ні. От соловейко – як гарно співає? Він був колись людиною, та став пташкою…» Та й зачне розказувати, як одна мати та прокляла своїх діток, – сина й дочку, – що вбили її мужа-ужа… «Синок каже: «Не вбивай, сестро!» А сестра не послухала – вбила. За те мати й прокляла їх. Синові ж каже: «Лети ти, сину, сірим соловейком та щебечи людям і пізно й раненько: щоб тебе люди слухали – й не наслухались! – А ти, – каже, – дочко, стань жалкою кропивою: щоб тебе люди проклинали, щоб тебе з городів викидали!» – От син полетів соловейком, а дочка стала кропивою… То-то: як соловейко щебече, то увесь мир його слуха – так гарно! А кропиву завжди виривають, як погане зілля, – щоб і городини не глушило, й людей не жалило!»

      Такі казочки бабусині, при самотньому житті, осторонь од товариства, пластом ложилися на дитячий розум, гонили в голові думку за думкою, гадку за гадкою… Глибоко западали вони в його гаряче серце, а в душі підіймали хвилю горою – з самого споду до верху… Як рій той, гули в дитячій голівоньці; як завірюха, крутились, вихорились… Од билинки перелітали до птиці; од птиці до скотини; од скотини до чоловіка – поки не засягали всього світа! І здавався він йому увесь живим, балакучим. І скот, і травиця, і навіть каміння – все те мало свій говір, свою мову, – тільки вимовляло якось інакше… А колись усе те було – люди, і все балакало однією мовою… А тепер – ніяк і довідатись, що то за розмова!! А через віщо?… Через людей… Все то винні люди! То вони так наробили. Вони і в травиці, і в пташки, і в худоби – одібрали людську мову! Вони людей – своїх рідних – повернули в усе те… І за людей жалкував Чіпка на людей. Здавалися вони йому лихими, недобрими… І прокидалася невеличка злість у його невеличкому серці, росла, виростала – і сторонився він людей далі та далі… Та й люди його не жалували.

      – Бабусю! – питає раз Оришки. – Чи в мене батько був?

      – Був, сину.

      – Де ж він тепер?

      – У москалі пішов.

      – Бач, а хлопці казали, що в мене батька не було… байстрюк! – кажуть.

      – То – дурні хлопці!

      – А хіба що?… Що то воно – недобре що?

      – Старий, сину, будеш, як усе знатимеш. Не думай про се: то погане слово! Викинь його з голови… То тільки злі діти так кажуть…

      – Я не буду злий, бабусю!.. – одказує Чіпка, – та й задумається.

      Трохи перегодя знову питає:

      – А чого ж мій батько пішов у москалі? Навіщо він покинув матір?

      – Люди оддали.

      – За віщо ж вони оддали його?

      – Так треба було… Виростеш, сину, тоді все сам збагнеш, а тепер ще не годиться тобі розказувати.

      – Чому, бабусю?

      – Так. Малий ще ти дуже…

      Така