Листи до Феліції (1913). Франц Кафка

притуляють пилку. Словом, спиться під такий акомпанемент не дуже добре – ти то злякано підскакуєш, то знову провалюєшся в сон. І це при тому, що я відмовився від чудової прогулянки, аби виспатися. Втім, урешті-решт я сяк-так поспав, і виправданням для поганої роботи все це послужити не може.

      Як там стояла справа, кохана, з зауваженнями Твоїх батьків про мене? Але я хочу знати кожне слово і кожен вираз. Ну ж бо, надто вже довго Ти криєшся з такими речами від мене. Коли я чую такі зауваження, у мене виникає таке відчуття близькості з Тобою, воно, щасливе чи сумне, воно таке сильне і таке бажане для мене, таке, яке повністю виключається з Твоєї фізичної близькості, що я, занурений у цю насолоду, можу довго дивитися на повідомлення, не читаючи, не замислюючись, не відчуваючи нічого, крім Тебе. Тоді я ніби поруч з Тобою, звертаюся до Тебе, питаючи про Твоїх батьків, і втягнутий у те кревне коло, з якого Ти походиш. Можливо, немає ближчої близькості, ще вищим ступенем було б проникання.

      З цим «досить симпатичним» дитячим лікарем ми теж, Феліціє, ще не скінчили. На ньому я ще трохи затримаюся, адже він наче невелика противага до франкфуртської історії і, по суті, являє собою, нехай і несвідомо, адресоване мені питання. І я повинен на нього відповісти. Якби, кохана, я Тебе тільки ревнував, ревнував, та й годі, я б по Твоїй розповіді приревнував ще більше. Тому якщо цей дитячий лікар був для Тебе такий важливий, що Тобі навіть довелося збрехати, аби від нього звільнитися, втім, тоді, кохана, це послідовність думок якогось ревнивця, а не моїх, хоча я і здатен їх відтворити. Хід же моїх думок ось який: Ти з цим лікарем цікаво поспілкувалася, Тобі приємно було провести вечір у його товаристві, він шукав продовження знайомства, яке саме по собі, принаймні в межах тієї недовгої ранкової бесіди, не було неприємно ні Тобі, ні Твоїй матері, і схоже, що внаслідок відкидання Тобою цих спроб подальші спроби продовжити знайомство з його боку або виключені, або малоймовірні, чому виною, судячи з Твоєї, Феліціє, розповіді, тільки я і повинен нести цю вину належним чином. Тільки як мені її нести? Може, з гордістю? Або із задоволенням? Або всім виглядом пропонуючи взяти на себе й наступні такі провини? Але ні, я нарікаю, я шкодую, мені б хотілося, щоб цей дитячий лікар приходив до Тебе у гості, щоб він і надалі зарекомендував себе тією ж милою людиною, якою був на Новий рік, щоб він виявився веселуном і щоб Ти весело його приймала. Хто я такий, щоб лягати йому поперек шляху? Всього лише тінь, яка, правда, нескінченно Тебе любить, але яку неможливо витягти на світ божий. Ну і чорт зі мною! – Однак тепер, звичайно, саме час всю цю карусель розкрутити в зворотній бік. Мене б просто роздирали ревнощі, якби я почув зі своєї далини, що цьому дитячому лікарю і справді вдалося все те, чого я йому на попередній сторінці так наполегливо бажав, а неправда, яку Ти йому сказала, вирвалася не з Твоєї чистої душі, а з мене, і я майже ладен повірити, що в словах Твоїх тієї секунди чувся легкий призвук мого голосу. – Однак як це судження узгоджується з попереднім? (Ось моя відповідь і повернулася до Тебе питанням.) Тільки як нескінченна карусель. Думаєш,