Листи до Феліції (1913). Франц Кафка

), – в той час як вибір цей тільки збільшував мою невтішну печаль і гірку замкнутість, а єдиною справою моїх очей, здавалося, лишається тільки безцільне блукання по стелі, – я раптом подумав, як же сильно мушу радіти, що через нещастя зараз не з Тобою. Щастя Твого погляду, щастя першої розмови, щастя сховати обличчя у Тебе на колінах – мені довелося б сплатити все це занадто дорогою ціною, cплатити тим, що Ти втекла б від мене, втекла б неодмінно і в сльозах, адже Ти сама доброта, але чим би мені зарадили Твої сльози? І міг би я побігти за Тобою – я, відданий Тобі, як ніхто на світі? (Як же вони там, за вікном, горланять у нашому тихому, віддаленому від головних вулиць районі!) Але на все це сам я не маю відповідати, відповідай, кохана, Ти, але відповідай після ретельних роздумів, які не залишають місця для сумнівів. Я почну з найдрібніших, незначних питань, які з часом ускладнюватиму.

      Припустимо, завдяки надто щасливому збігу обставин нам випала нагода кілька днів пробути разом в якому-небудь місті, припустимо, у Франкфурті. Ми домовилися другого вечора піти в театр, я маю забрати Тебе з виставки. Ти наспіх і лише насилу-силу закінчила всі свої важливі справи, аби встигнути вчасно, і тепер мене чекаєш. Але чекаєш марно, я не приходжу, і про просте випадкове запізнення вже не може бути мови, всі терміни, на які в подібних ситуаціях пристає навіть найдобріша людина, давно спливли. І від мене жодної звістки, щоб розвіяти Твоє здивування; за цей час Ти могла б, не поспішаючи і до пуття, залагодити всі свої службові потреби, спокійно переодягнутися, бо в театр ми вже все одно спізнилися. Звичайного переочення з мого боку Ти навіть припустити не можеш, Ти, можливо, навіть трохи стривожена, чи не сталося, бува, щось зі мною, і, нарешті, раптово зважившись, – так і чую Твій голос, який віддає наказ візникові, – їдеш до мене в готель і просиш провести Тебе до мене в номер. І що ж Ти бачиш? О восьмій вечора (тепер я переписую першу сторінку свого листа) я досі лежу в ліжку, ні втомлений, ні бадьорий, запевняю, що не годен піднятися, скаржуся на все на світі і даю підстави припускати, що головні скарги ще попереду, намагаюся, погладжуючи Твою руку і запобігливо ловлячи в темряві Твій блукаючий погляд, виправити свій жахливий промах, всією своєю поведінкою і виглядом, проте, виказуючи те, що насправді готовий цю ж секунду і в повному обсязі повторити цей промах ще раз. При цьому я навіть не надто обтяжую себе поясненнями. Зате несумісність нашу видно мені так чітко і в кожній дрібниці, що на Твоєму місці я ні секунди б біля мого ліжка не барився, а в пориві досади і відчаю підніс би парасольку і з усією силою її об мене розтрощив.

      Не забудь, кохана, що подія, мною описана, насправді скоріше зовсім неможлива. У Франкфурті, наприклад, якщо мені не дозволять перебувати в виставкових павільйонах невідхідно, я, скоріш за все, чекаючи на Тебе, цілий день стирчатиму біля дверей; судячи з усього, я і в театрі триматимуся не інакше, себто буду швидше настирливий, ніж неуважний. І при цьому я хочу надчіткої відповіді на своє питання, відповіді, неупередженої всіма сторонами, тобто і з боку дійсності, – тому я і питання своє ставлю надчітко. Отже, відповідай, найулюбленіша ученице, відповідай вчителю, який в безмежності своєї любові і свого безталання хотів би часом зникнути з лиця землі до неправдоподібності безслідно.

      У Твоєму останньому листі зустрічається фраза, Ти одного разу її вже писала, я, по моєму, теж: «Нам одне без одного ніяк не можна». Це так, кохана, тисячу разів так, у мене, наприклад, зараз, у перші години Нового року, немає бажання сильнішого і безглуздішого, ніж те, щоб зап’ястя наші, Твоєї лівої і моєї правої руки, були пов’язані нерозривно. Не знаю навіть до ладу, чому мені саме це спало на думку, може, тому, що переді мною зараз книга про французьку революцію зі свідченнями сучасників, а ще, можливо, тому, що, напевно, все ж можливо – хоч я ніде про це не читав і не чув – ось так, нерозривною парою, зійти на ешафот. – Та що ж це таке лізе мені в голову, яка, до речі, бідолашному моєму романові нічого сьогодні повідомити не схотіла. Це все число 13 у даті Нового року. Але навіть найкраща цифра 13 не завадить мені, кохана моя, пригорнути Тебе до себе чимраз ближче, ближче, ближче. Тільки де Ти зараз? З якої новорічної компанії я Тебе вихоплюю?

      Франц

1. XII.12 [1 січня 1913 р.]

      Кохана, лише кілька слів про вечір новорічного дня. Знаєш, що зараз найбільше мене хвилює? Тільки сьогодні, у середу, отримав я Твій великий, гарний лист, який мав прийти вчора, у вівторок, з другою поштою. Тепер Ти пишеш: «Але у неділю вранці Ти теж вочевидь отримаєш листа» і маєш на увазі під неділею, очевидно, сьогоднішній Новий рік. Гаразд, але я не отримав того другого листа, і в конторі його не було. Тоді він, мабуть, прийде у квартиру лише завтра, коли я буду в конторі. Що ж, накажу негайно привезти його в контору, але чи він не забудеться, чи доправиться вчасно, чи не лежатиме в конторі ще один лист? Отже, кохана, це мої турботи. Клята пошта! Клята відстань!

      Як добре Ти ставишся до мене в сьогоднішньому листі! Як Ти можеш мені подарувати і зрозуміти мої турботи! Постривай, я ще сьогодні ввечері подякую Тобі за це. Кохана, прощай, у мене тупа, велика, несосвітенно дурна голова, і ліве око трохи посмикується, тож мені слід бути серед людей. Чому б тоді й ні? Я все ще досить добрий для них, тому що, хай і перебуваю у своєму відносно