Казки. Андрей Курков

тобі у віконце камінець кину! – пообіцяв Миколка. – Коли стемніє!

      Василько кивнув. Настрій у нього був гарний.

      – Васько! Де ж ти ходиш! – донісся до нього з порога лікарні дзвінкий голос медсестри Тамари.

      Вона махнула йому правою рукою, а лівою показувала якісь вітаміни.

      Василько попрощався з другом і побіг до лікарняного порога.

* * *

      За віконцем стемніло. Василько лежав у ліжку і читав книжку про Гаррі Поттера. Коли маленький камінчик дзвінко вдарив у шибку, хлопчик здригнувся. Але переляк минув зразу ж. Він згадав про свою домовленість із Миколкою. Швидко піднявся, одягнувся і відчинив вікно.

      – Давай! – почув він із темряви голос друга.

      Василько зістрибнув униз на м’яку, вкриту травою землю. Ніхто не почув, як він стрибнув і приземлився. Вони з Миколкою поспішили до кущів між дерев’яним лікарняним парканом і старою альтанкою. Підняли мішок і, обережно притримуючи, щоб не впав, спустили його на інший бік паркану. Потім перелізли самі.

      – Куди його тепер? – запитав пошепки Василько.

      – Несімо до мене! Тут поруч, дві трамвайні зупинки.

      – А батьки? – засумнівався Василько.

      – Вони на заробітках, за кордоном. Я у бабусі живу. Вона вже спить.

      За двадцять хвилин, втомлені і спітнілі від нелегкої своєї ноші, вони зупинилися перед хвірткою, за якою спав, загасивши всі свої вікна, присадкуватий одноповерховий будиночок.

      – А ключ у тебе є? – запитав свого друга Василько.

      – А ми не зачиняємося, – прошепотів Миколка. – Піднімай і ходімо!

      Коли вхідні двері зачинилися за ними, вони немов самі в темному мішку опинилися.

      – А куди далі? – пошепки запитав Василько, з останніх сил підтримуючи обома руками мішок знизу.

      Миколка потяг за собою далі в темряву і мішок, і Василька, який його підтримував. Рипнули двері, і вони опинилися в кімнаті, де хоч і не було світла, але з вікна падали відблиски вуличних ліхтарів.

      Опустили мішок, і поки Василько стомлено позіхав, Миколка ввімкнув настільну лампу із зеленим абажуром. Її світло ніжно осяяло обох хлопчиків і сірий полотняний мішок, поставлений прямо посеред кімнати на пофарбованій коричневою фарбою дощатій підлозі.

      – А бабуся не прокинеться? – злякано запитав Василько, озираючись на двері в коридор. Двері були суцільні, без скла.

      – У бабусі будильник на третю годину ночі поставлено, – спокійно відповів Миколка.

      – Вона так рано встає?

      – Ні, їй о третій годині ночі треба таблетки випити, а потім знову о сьомій ранку. Вони їй жити допомагають.

      – Таблетки? – здивувався Василько.

      Миколка ствердно кивнув. Потім опустив погляд на мішок і махнув рукою.

      – Давай, – сказав. – Треба подивитися, що там!

      Вони акуратно витягли з мішка одну за одною всі іграшки. І ляльки, і літаки, і машини, і навіть відерце для пісочниці з відірваною ручкою.

      – І вони хотіли все це викинути! – похитав головою Миколка. – Давай, як дядько Семен,