Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання. Франц Кафка

студіювали розклад, а ми стояли відсторонь і розмовляли. Останній етап бесіди зводився приблизно до наступного: завтра неділя; і тобі було до відрази незрозуміло, як я міг уявити, ніби в неділю у тебе знайдеться для мене час. Але врешті-решт ти ніби як поступилась і сказала, що хвилин сорок, мабуть, викроїш. (Найжахливіше в цій розмові, звичайно, не слова, а підтекст, марність усього, ну і ще твій постійний безмовний аргумент: «Я не хочу приходити. І що тобі це дасть, коли я таки прийду?») Коли ж саме ти викроїш ці сорок хвилин, я не міг у тебе з’ясувати. Ти сама не знала; незважаючи на нібито напружені роздуми, не могла призначити час. Нарешті я запитав: «Що ж, мені цілий день чекати?» – «Так», – кинула ти і відвернулася до компанії, що стояла поруч, чекаючи на тебе. Сенс відповіді був у тому, що ти зовсім не прийдеш і що єдина поступка, яку ти могла мені зробити, – це дозвіл чекати. «Я не чекатиму», – тихо сказав я, а позаяк думав, що ти не чула, а це, як-не-як, був мій останній козир, я відчайдушно вигукнув ці слова тобі навздогін. Але тобі це було байдуже. І нітрохи тебе не цікавило. Я сяк-так поплентав назад у місто. А за дві години надійшли листи і квіти, доброта й розрада.

      Твій Ф.

* * *

      Адреси, Мілено, знову нерозбірні, пошта їх переписала і доповнила. Після першого прохання адреса була чудова, зразковий пропис красивих, різноманітних, хоча знову таки не вельми розбірних літер. Якби у службовців пошти були мої очі, там би, напевно, могли читати тільки твої адреси, і більше нічого. Але пошта є пошта…

(Меран, 15 червня 1920 р.) Вівторок

      Сьогодні знову бачив тебе уві сні. Ми сиділи поруч, і ти відштовхувала мене, не сердито, приязно. Я був вельми нещасний. Не через відштовхування, а через себе самого, бо ж поставився до тебе як до першої-ліпшої мовчазної жінки і пропустив повз вуха голос, який ішов із тебе і звертався прямо до мене. Або, може, і не пропустив повз вуха, але не міг відповісти. Так і пішов, ще нерозваженіший, ніж у першому сні.

      Мені згадалося зараз, що одного разу я прочитав у когось: «Моя кохана – вогненний стовп, який ковзає по землі. І він тримає мене в полоні. Але веде не полонених, а видющих».

      Твій

      (Тепер я відкидаю і ім’я теж; воно все вкорочувалось і тепер звучить так: твій.)

(Меран, 20 червня 1920 р.) Неділя

      Після короткої прогулянки, яку я зробив із тобою. (Як легко записати це: невелика прогулянка з тобою. Із сорому треба було б покинути писати, бо ж це так легко.) Найжахливіше для мене в цій історії – це переконання, буцімто євреї повинні вбивати, як хижі звірі, зі страхом, бо ж вони – не тварини, а навпаки, особливо-розумні люди, і тим не менше вони того і дивись чекають нагоди накинутися на вас. Ця тяма в її повноті і силі в твоїй голові не вміщається, все інше в історії, можливо, ти розумієш краще за мене. Я не розумію, як люди, що раніше не мали справи з такими явищами, останнього часу доходили думками про ритуальне вбивство (колись це були щонайбільше загальний страх і ревнощі, але ж тут однозначний вигляд, тут ви можете побачити, як «Гілснер»[35] вчиняє злочин крок за кроком; що дівчина його

35

Мова про так зване ритуальне вбивство чеської дівчини Анежки Грузової (1879–1899), нібито вчинене 23-річним безробітним юдеєм Леопольдом Гілснером, який усе життя займався бродяжництвом.