Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання. Франц Кафка

і своєю поведінкою, що він заподіяв собі смерть у редакції. Зрана вона приїхала до редакції з паном Хаасом, щоб запитати, чому він не вернувся з нічної зміни. Юнак уже був у шпиталі і помер, перш ніж вони туди дісталися. Хаас, в якого попереду був останній іспит, кинув навчання, посварився з батьком і редагує кіногазету в Берліні. Ведеться йому, мабуть, не з медом. Жінка також живе у Берліні, і, є думка, що він одружиться з нею. – Я не знаю, чому розповідаю вам цю жорстоку історію. Можливо, тільки тому, що ми потерпаємо від того ж демона, і тому історія – така складова нас, як ми суть складові її».

      Щодо листа. Повторюю, що ти не можеш залишатися у Відні. Що за страшна історія. Одного разу я впіймав крота і приніс його в хмільник. Коли я його відпустив, він наче сам не свій поліз під землю, і зник, як у воду пішов. Тому і від цієї історії слід сховатися. Мілено, мова ж не про це, ти для мене не жінка, ти – дівчинка, нічого більш дівочого я зроду раніше не бачив, я не смію навіть подати тобі руку, дівчинко, брудну, тремтячу, пазуристу, нервову, невпевнену, холодно-гарячу руку.

      Ф.

      Що ж до празького посланця, це поганий план. Ти знайдеш тільки порожній будинок – моє бюро. А я тим часом, закривши обличчя руками, сидітиму за письмовим столом за адресою: Altstädter Ring, 6, на третьому поверсі.

      Так, ти не розумієш мене, Мілено, «єврейське питання» було просто дурним жартом.

(Меран, 13 червня 1920 р.) Неділя

      Сьогодні, мабуть, дещо для тебе проясниться, Мілено (яке на царський лад важке ім’я, така в ньому повнота, що його вже майже і не підняти, але ж спочатку не надто мені подобалося, думалося – якийсь грек або римлянин, який заблукав у Богемії, силою перетворений на чеха, з ламаним наголосом, і, однак, за кольором і подобою – о диво! – жінка, яку на руках треба забрати з цього світу, з вогню, вже не знаю з чого, і вона довірливо і покірно горнеться до тебе, ось тільки сильний наголос на «і» збиває з пантелику: а раптом це ім’я знову вислизне від тебе? Або це всього лише рятівний стрибок навмання, який ти робиш сам зі своєю дорогоцінною ношею?).

      Ти пишеш якісь двоїсті листи, я не маю на увазі: пером і олівцем, – хоча і олівець сам по собі про щось говорить і вже змушує насторожитись, але ця різниця не головне: наприклад, останній лист із планом квартири написано олівцем, і все ж він мене ощасливив; головне, мій страх – і, зрозумій: твоя молодість, твоя чистота, твоя мужність; але ж мій страх усе зростає, бо він означає відступ перед натиском світу, а звідси – посилення цього натиску і знову-таки посилення страху, твоя ж мужність означає наступ, звідси – ослаблення натиску і зростання мужності – ущасливити мене можуть тільки тихі листи; я б так і сидів біля їхніх ніг, щасливий без міри, це як дощ на розпечену голову. Але коли приходять ті, інші листи – нехай навіть вони, по суті, приносять більше щастя, ніж перші (тільки я через слабкість свою лише багато днів по тому усвідомлюю це щастя), – ці листи, що починаються вигуками (а я ж так далеко!) і закінчуються вже не знаю якими жахами, – тоді, Мілено, я справді починаю тремтіти, ніби чуючи звуки великого дзвону, я не можу це читати і все ж, звичайно,