На Зеландію!. Максим Кидрук

Мій хостел виявився зачиненим. Тут узагалі все зачинено. Навіть поїсти нема де, але власник готелю пообіцяв приготувати вечерю. Так що з голоду не помру, не переживай. – Я перевів подих і взявся розказувати далі: – Тут учора трохи билися…

      – Хто бився? – йойкнула мама.

      – Ну, єгиптяни з мєнтами місцевими, – терпляче пояснив я, а тоді з гордістю додав: – Я вперше в житті сльозогінний газ понюхав. Приїду – покажу відео.

      – А де твій готель?

      – У центрі.

      – Він хоч не біля площі тієї… як її?… забула назву… ні?

      Я втямив, що помилився: батьки таки дивились новини.

      – Тахрір. Вона Тахрір називається. – І замовкаю, наче мартишка з повним писком бананів.

      – Відповідай на запитання!

      – Ну так… близенько…

      – Наскільки близенько? Ти хоч зараз не на самій площі?!

      Ледве стримався, щоб не бовкнути: «Щойно звідти».

      – Навіть не близько. І готель теж у стороні. Якщо вийти з готелю, то Тахріра навіть не видно. Треба пройти три квартали… – Я прикусив язика: – ну, не три, а два… майже два квартали, і тоді Тахрір уже видно. – Насправді від «Cairo Stars» до центральної площі лише шістсот метрів.

      Мама з шумом випустила з грудей повітря.

      – Мамо, тобі нема чого хвилюватися, – заторохтів я. – Зараз усе спокійно. Вони нормально до білих ставляться. Навіть до мене, незважаючи на те що на американця схожий. Кличуть до себе, кажуть: знімай. Я радий, що у таке встряв. Буде про що писати… Ну все, прощатимусь. Батьку привіт передавай!

      – Я можу дзвонити на цей номер?

      – Ні. Це телефон менеджера з готелю. Мій тут не ловить.

      – Добре. Бережи себе…

      – Па-па! І ще раз кажу: не турбуйся за мене. Тут усе в ажурі. Я контролюю ситуацію!

      Той момент запам’ятається надовго. В моїй голові бриніло відлуння власних заспокійливих фраз: «усе спокійно», «не турбуйся», «тут усе в ажурі» і т. п., коли я почув наростаючий гуркіт у себе за спиною. Я стояв на перехресті вулиці Фаріда і проспекту Каср-аль-Ніл, лицем на південь, спиною до «Cairo Stars». В обличчя світило сонце. Футболку надимав м’який вітерець. Усе б чудово, якби не оте несамовите грюкання позаду.

      «Що за?…» Я обернувся, одночасно опускаючи руку з мобільним телефоном, і вкляк, відваливши нижню щелепу до тротуару. Просто на мене по вулиці Фаріда сунув танк. За ним – ще один. Далі – ще, ще і ще. Колона бронетехніки, дроблячи гусеницями асфальт, в’їжджала до центру Каїра.

      О так, мамо, тут у нас усе в ажурі…

      Єгипетські війська беруть під контроль столицю

      Танки М60 прямують до Тахріра

* * *

      Із заціпеніння мене вивів єгиптянин. Точніше, не сам єгиптянин, а те, що він робив. Чоловік стовбичив праворуч від мене і спокійнісінько знімав на мобілку колону бронемашин. Побачивши, що я витріщаюсь, араб ледь повернув голову і стримано всміхнувся. Мовляв: «Ти не переживай, чувак, у нас тут кожної суботи танки їздять. Це нормально! Махни рукою, може, хто зупиниться і підкине до Тахріра».

      Я