На Зеландію!. Максим Кидрук

рожевій курточці. Дівчинці на вигляд було років п’ять-шість. Хлопчина з мого готелю підхопив малу під руки і потягнув до Хасана. Крихітна голівка безсило хиталася на тонкій шиї. Хасан вихлюпнув на дівчинку півлітра води, та це не допомогло – дитина лишалась непритомною. Тоді малу понесли всередину готелю. За нею кинулись кілька демонстрантів і огрядна арабка, певно, її мати. Мене відтиснули від під’їзду, змусивши залишитись на вулиці.

      Тим часом на Адлі-стрит сповзалися демонстранти. Когось відтісняли спецназівці, хоча більша частина надходила з околиць. Людей ставало забагато, вони вже не поміщалися на вулиці, неухильно підсуваючись до шеренг спецназу, що перекривали суміжні квартали.

      Натовп більше не був схожий на скопище потривожених мурашок. Юрба змінилася. Під дією газу вона перетворилась на розлючене осине гніздо. Повітря здригалося від проклять, агресивних закликів і хрускоту розбитого скла – почались перші погроми. З протилежного, західного кінця Адлі-стрит, що вів до Каїрського музею, в небо тяглись густі клуби диму. Чорний дим простягся також із південної частини столиці. По всьому місту горіли поліційні відділки.

      Я нерішуче застиг посеред вулиці. Скажу чесно: жижки трусилися від нехорошого передчуття. Ситуація була шалено нестабільною, неначе кулька, що застигла у верхній точці опуклої поверхні. Один хибний рух – і все летить до дідька. У той же час близька небезпека лоскотала нерви. В животі пекло від адреналіну. Я боявся і в той же час радів – тішився, що стою, змоклий від поту, посеред Адлі-стрит, в юрмі розлючених арабів, з вогкою арафаткою на носі. Це справжній подарунок долі – опинитися в Каїрі у такий час!

      Перевіривши заряд батареї у відеокамері, рушив у напрямку Каїрського музею. На цій частині вулиці розлючені демонстранти зводили перші барикади. Спецназівці тримались віддалік, не наступаючи. З боку натовпу в їх бік невпинним потоком лилися прокляття.

      Я йшов далі, фіксуючи все на відеокамеру.

      Два нижні поверхи однієї з висотних будівель охоплені вогнем.

      Час від часу на дорогу вибігають молоді араби і кидають у поліцейських каміння.

      Ще кілька кроків… Аж тут стрій поліцейських розімкнувся. Відразу в трьох місцях. Спершу долинули три глухі виляски, а вже потім я побачив, що в утворених проламах стоять стрільці з притуленими до плечей рушницями. Бах! Бах! Бах! Три постріли – і шеренга змикається, ховаючи стрільців за непробивним панциром з чорних щитів. Натовп сахається. Проте двоє чоловіків лишаються лежати на асфальті.

      Мене скрутило від шоку, я не усвідомлював, що спрямовую об’єктив камери собі під ноги…

      Певно, спецназівці стріляли гумовими кулями, оскільки обидва постраждалі підвелися і, тримаючись за ребра, пошкутильгали під захист будинків. Зрештою я вимкнув камеру, і тієї ж миті стрій поліцейських вдруге розсунувся в різні сторони. Гахнули нові постріли. Одна з куль влучила у праву вилицю хлопчині, що стояв лише за кілька метрів від мене. Єгиптянин з лячним хрипом втягнув