На Зеландію!. Максим Кидрук

обізвався до них арабською. Відгукнулося зразу кілька чоловік. Вони говорили голосно, переходили на крик, експресивно жестикулювали. (Араби завжди так розмовляють. Високі тони не обов’язково означають ментальну колотнечу.) Хасан слухав, зрідка лаконічно відповідаючи.

      Небавом розмова завершилася. Ватага пішла. Менеджер зачинив двері.

      – Ну що там? – Марко згорав від нетерплячки. – Чого вони так верещали?

      – Від учора зникла вся поліція, – пояснив єгиптянин.

      – Їм що до того?

      – З’явились мародери. За ніч грабіжники розбили й обчистили півсотні квартир та магазинів у різних районах Каїра.

      Я згадав патрульного, якому дав притулок Хасан… Вони знали, що так буде, – ті, хто наказав вивести поліцію з Каїра, – вони все прорахували наперед. Залишене без стражів правопорядку місто захлинеться власними випорожненнями, покидьками, що виповзуть із найтемніших закапелків, у яких їх раніше втримувала присутність поліції, і тоді виступи непокірних зачахнуть самі по собі. Неможливо битись за країну, коли в цей час хтось грабує твій дім.

      – Так що хотіли люди? – питаю.

      – То нашвидкуруч зібраний демонстрантами загін самооборони. Вони ходять по місту і попереджають про небезпеку, шукають грабіжників… А ще вони застерегли, щоб віднині з восьмої вечора до восьмої ранку ніхто не виходив з готелю.

      – Чому? – здивувався я, здогадуючись про відповідь.

      Хасан відвів погляд.

      – Бо в цей час такі загони патрулюватимуть Каїр, і, якщо хтось підозрілий або такий, кого можна сприйняти за підозрілого, трапиться їм на шляху… – Єгиптянин замовк.

      – Вони вчинять суд на місці, – закінчив я.

      Менеджеру це подобалося не більше, ніж мені, але він кивнув:

      – Так… І я раджу їх послухати. За відсутності поліції цим людям належить реальна влада.

      Ми піднялись назад у готель, коли Марко смикнув мене за руку.

      – Пішли на Тахрір, – запропонував флорентієць.

      – Та ти довбанувся, чувак!

      – А що тут робити?

      – Це небезпечно! – Бог тому свідок: я намагався діяти розсудливо. Не моя вина, що диявол підсилає мені надто багато зміїв-спокусників.

      – Ти помиляєшся. Зараз там багато народу. Мабуть, це найбезпечніше місце у Каїрі.

      У тому щось було. Я не думав, що серед білого дня в людному місці хтось ризикне на нас напасти. Крім того, в «Cairo Stars» закінчилася хавка, тож лишатися в готелі сенсу не було. Потрібно знайти їжу. Добути її, якщо хочете, – як у старі добрі часи.

      – Ходімо, – сказав я.

      І ми з італійцем прошмигнули на вулицю.

      Було дико і лячно. Адлі виглядала вулицею мертвого, давно покинутого міста.

* * *

      Прямуючи до площі, ми пройшли повз кілька банкоматів. Жоден з них не працював. Не просто не видавав грошей – всі до останнього були відімкненими. Правда, турбувало не це. Я мав з собою трохи готівки, як доларів, так і єгипетських фунтів, та хвилювало інше: на що цю готівку витрачати? Починаючи з 28 січня долари в Каїрі