На Зеландію!. Максим Кидрук

Читать онлайн.
Название На Зеландію!
Автор произведения Максим Кидрук
Жанр Книги о Путешествиях
Серия
Издательство Книги о Путешествиях
Год выпуска 2014
isbn 978-966-14-6626-4, 978-966-14-6544-1



Скачать книгу

попрямував до виходу з автовокзалу. Відійшовши від автостанції, спинився, остаточно збитий з пантелику. Ніхто не діймав мене. Ніхто не біг за мною і не ліз на голову, пропонуючи свої послуги. Ще більш дивно – дорога, в яку впирався виїзд із автостанції, була порожньою. Складалося враження, наче я прибув до Каїра посеред глупої ночі, а не сонячного ранку п’ятниці.

      Присмирнівши, я повернувся назад до станції.

      – I need taxi, – кажу до найближчого таксиста.

      – Куди їхати? – без особливого запалу відповідає той.

      «Та що з вами таке? – думаю. – Перед вами білий європеєць, якого сам Аллах велів розвести на бабки, а ви поводитесь, мов байбаки ранньої весни!»

      – «Cairo Stars Hotel». – Я планував зупинитися в хостелі, але, познайомившись перед Новим роком з Лу, Алексом та Армандо, зупинився у готелі, вибраному мексиканцями. «Cairo Stars» був невеликим і дешевим двозірковим готелем у центрі Каїра, за кілька кварталів від площі Тахрір. За кілька днів, що лишалися до 2011-го, я встиг потоваришувати з тамтешнім менеджером, а тому, повернувшись до столиці, вирішив не шукати нічого кращого. – Це на Адлі-стрит.

      – Знаю, – мотнув головою таксист і замовк.

      Чи не вперше я мусив першим називати ціну. Небачене явище для арабського світу!

      – П’ятдесят фунтів, – кажу. «Cairo Stars» неблизько.

      – Сто, – летить у відповідь.

      Я вдав, що розвертаюсь, аби піти геть.

      – Шістдесят, – миттєво скинув ціну шофер.

      – П’ятдесят, – сердито наполягаю.

      – Шістдесят, це так далеко, мій друже… – почав свою пісню таксист.

      Він би погодився. Тільки мені треба було починати з сорока.

      – Добре, – приймаю пропозицію, – шістдесят. Поїхали.

      Ми сіли у ветхі «Жигулі», обліплені, наче новорічна ялинка наклейками, кольоровими ліхтариками і всякими блискучими пластиковими штуковинами, і поїхали.

      Каїр не припиняв дивувати. Зустрічних машин не було. За нами теж ніхто не їхав. Я знов подумав про те, що з містом щось негаразд. Під час попереднього мого візиту навіть уночі на вулиці було більше народу.

      За чверть години таксист висадив мене біля готелю. «Cairo Stars» знаходиться на розі Адлі-стрит та вулиці Мохаммеда Фаріда. Адлі – один з центральних проспектів столиці – виглядав мертвим і застиглим, наче на фотографії. Ні людей, ні машин. Каїр починав мене лякати.

      Перед тим як проситися до готелю, я зійшов на перехрестя і подивився на південь уздовж вулиці Фаріда. Сонце видряпалось достатньо високо. Проспект чудово освітлювався і був таким самим спорожнілим, як і Адлі-стрит. Два суміжні квартали до перетину з Каср-аль-Ніл аж дзвеніли порожнечею. Мимоволі я відчув себе персонажем комп’ютерної гри, закинутим у таємниче місто, де усі мешканці сконали від невідомої інфекції, і на якого за рогом чекає зграя заслинених мутантів.

      Подивився на мобілку: десять по восьмій. «Може, це через те, що сьогодні п’ятниця», – подумав собі. У мусульман вихідні – це п’ятниця та субота. Пояснення було нікудишнім, однак нічого ліпшого придумати не вдавалося.

      Біля