Галицька сага. Майбутня сила. Петро Лущик

ж умовила його, щоб теляток, які народжувала їхня корова, не продавати, а залишати собі. Зараз у них було вже три корови, менше, ніж в інших, але достатньо для того, щоб кожного ранку приносити на молочарню по два відра молока.

      – Справляєшсьи? – поцікавився Василь, спостерігаючи, як Олекса переливає принесене ним молоко у величезний баняк.

      – Та що тут тєжкого? – відповів той. – Во папери – то вже гірше! Скільки пишу – всьо не привчивсьи. Не моє то!

      – А що каже ваш Андрій? Як в него робота?

      – Та слава Богу, добре! І робота, і вся справа! Недавно казав мені, що поляки скрегочуть зубами, бо наше масло ліпше, ніж їхнє, в Європі не призвичаєні їсти що попало! Давай їм масло першого сорту! А наше масло й ліпше, і дешевше. То поляки й казяться!

      Олекса зафіксував у зошиті здачу Вовком молока й повідомив, що до неділі мають бути гроші.

      – Андрій казав, що того разу має бути більше, – говорив Мороз.

      – Файно, а то Мошко тілько питає мене, коли до него в склеп хтось прийде, бо в довг чогось давати не хоче.

      Олекса усміхнувся.

      – Та то всьо справа Андрія! – говорив він. – Попередив нашого жида, щоб не робив людей довжниками. Бо нема гіршої людини за ту, котрій щось позичив.

      Василь Вовк не став сперечатися із цими словами. А Олекса продовжував:

      – Мало того, його Шмунь хотів щось продати нашому Микиті (Мороз мав на увазі старого Нагірного), а в того не було грошей; тілько вийняв зошит, як тут вродивсьи Мошко, насварив на сина, зошит порвав, а Микиту вигнав.

      Почувши таке, Василь Вовк почухав потилицю.

      – Так, уміє твій шваґер переконувати! – відзначив він.

      Коли Василь пішов, один за одним принесли молоко інші перетинці. Кожен з них приніс якусь новину, яку удостоїли декількома словами залежно від її значущості. Найдовше поговорили з Яковом Смоляром. Він найбільше був поінформований про політику, тому вважався майже істиною в останній інстанції.

      – Вибори будуть, – повідомив він.

      Олекса скривився.

      – Не до добра то! – відзначив Мороз і поцікавився: – А куда?

      – До Сейму.

      – Високо!

      Звичайно, події у Варшаві мало цікавили перетинців; вони більше переймалися тим, що відбувалося поруч, ба навіть рішення місцевої ґміни сприймали лише тоді, коли це стосувалося їх безпосередньо. Тим не менше навіть такі нечасті з’яви у селі представників Українського національно-демократичного об’єднання – найбільшої легальної української організації, дозволеної в Польщі, все ж дозволяли селянам бути принаймні обізнаними у цьому. Щоправда, візити представників УНДО зазвичай частішали перед виборами, то й вони не переобтяжували увагу людей своєю присутністю.

      – Та що вони там вирішать? Поляки свого не попустять! Скільки там наших?

      – Двадцять штири.

      – А всіх?

      – Майже півтисячі! – повідомив Яків.

      – То що ти хочеш!

      Коли молочарню