Галицька сага. Майбутня сила. Петро Лущик

і не претендував: на ті гроші, заплачені фірмі, що брала на себе турботу з переправленням через Атлантику, на більше не сподівалися.

      Попервах, як звичайно, багато хто з пасажирів узагалі не піднімався з ліжок: море було неспокійне, й галичани уперше «познайомилися» з морською хворобою. Щоправда, Василь Мороз переніс це спокійно, без наслідків для свого здоров’я і підлоги трюму. Як виявилося, після того як пароплав покинув останнє у Європі місто Саутгемптон і вийшов у відкритий океан, попередня хитавиця була лише прелюдією. Увесь час, поки «Левіафан» перетинав Атлантичний океан, його води жодного разу не заспокоїлися. Ніхто з пасажирів – ні «першокласники», ні ті, що у трюмі, – не ризикнули з’явитися на палубі. І тільки в останній день плавання океан, як за помахом чарівної палички, заспокоївся, із-за хмар виглянуло сонце, й пасажири залишили свої каюти. Здається, тільки тепер Василь Мороз побачив, наскільки різні люди пливуть на кораблі: горді німці (а у першому класі пливли саме вони) повагом походжали палубою, палили дорогі сигари, про що свідчив приємний дим, що не йшов ні в яке порівняння з дешевим тютюном, яким буквально просякнув трюм; впевнені у собі американці, котрі поверталися додому після вояжу Європою; зарозумілі лише перед українцями поляки-емігранти і півсотні галичан, для яких подібна подорож була чимось небаченим досі.

      Василь дивився з висоти на темну води, на буруни, що відходили від борту корабля, і мріяв про щасливе життя, котре обов’язково у нього буде. Тоді у цьому житті ще було місце для Марійки Білецької. Зараз Василь гадав собі, що сталося б, якби у них все вийшло.

      Як би там не було, але у його планах – з Марійкою чи без неї – аж ніяк не було місця сьогоднішнім подіям!

      Напевне, не один лише Василь Мороз не спішив повертатися додому з такою звісткою. А він справді не знав, що казатиме дружині. Як вони житимуть далі? Чи не стане він одним з тих, хто стоятиме у довжелезних чергах за мискою безплатної зупи? Такі картини Василь бачив чи не кожного дня, коли спішив на роботу. Важко було усвідомлювати, що така участь могла чекати і на нього, та практично неможливо змиритися з тим, що це, зрештою, сталося.

      Ні, тут дійсно стає холодно! Василь мерзлякувато повів плечима, щоб відігнати неприємне відчуття, аж тут почув позаду себе:

      – Ти хоч не туда зібрався?

      Василь Мороз здивовано озирнувся й побачив Івана Кандибу. Вони бачилися сьогодні зранку і були поруч, коли представник заводу повідомив про неприємну новину. Після таких слів кожному хотілося побути на самоті. Тепер же старший товариш знову знайшов його.

      – Не туда! – впевнено відказав Василь. – Не нині, вуйку Іване!

      – То й не треба ніколи!

      Василь Мороз завдячував Кандибі тим, що опинився тут, у місті Чикаго. Свого часу, приїхавши у рідну оселю на побивку, Іван Кандиба зумів захопити молодого Василя розповідями про тутешнє життя. І хоч навіть прикрашене з уст Івана воно аж ніяк не виглядало ідеальним, Василь захопився цим