Геніальне кохання. Александр Гаврош

аж усміхнулася від уявленої сцени, як та тупцяє годину під директорським кабінетом, згоряючи від нетерплячки. Гаразд, живи, страждалице, втішайся моїм добрим серцем! Еге ж, ми – милосердні християни! Та й, зрештою, це не моя справа. Мені потрібні молоді і жваві, аби від бажання пропалювали поглядом дірку. Вона кинула оком на невеликий гурт, який стояв разом із нею на зупинці. Але жодного вартого уваги кандидата на її сердечко не помітила.

      Криза! Всюди – криза! Де ж ви, сучасні лицарі? Шляхетні дами стомилися від вашої непомітності та неоковирності. Ех, як тут не втратити традиційну орієнтацію?

      У тролейбусі їй навіть вдалося сісти, бо ж у такий суботній час кияни ще вилежуються у спальних кварталах або відучора подалися автівками на вікенд за місто. Вона витягла «Спомини», які їй дав Ромашка, і заходилася розглядати світлини.

      Роман Лук’янович щойно прочитав їй цілу лекцію про «Франка, якого ми знаємо». Мовляв, той мав таку драматичну долю, про яку слід знімати гостросюжетний серіал. А далі засипав її запитаннями. Чи знає вона, що Франко – єдиний український письменник, який тричі сидів у в’язниці і весь час несправедливо? У камері бідолашко прокидався від того, що голову притрушувало снігом з вікна, яке мусило бути відчиненим через тісняву.

      Чи відає вона, що п’ятеро дівчат, яких сватав Франко, відповіли йому відмовою? Проте жодна з них так і не стала щасливою у подальшому заміжжі, і пам’ятали вони Франка до останніх днів.

      Чи знає вона, що поет впадав у любовні шаленства, переслідуючи коханих, як маніяк? Засновував політичні партії і виходив з них. Тричі балотувався до парламенту і програвав. Його, титана думки, кращого галицького письменника, не хотіли приймати до львівської «Просвіти» та Наукового товариства Шевченка. Тричі йому відмовили у посаді професора університету, хоча він захистив докторську дисертацію аж у Відні, на відміну від тих, що обійняли професорські крісла. Розлючений його писанням натовп погрожував йому смертю, а окремі бузувіри стріляли в нього з пістолета та кидали камінням, важко поранивши старшого сина.

      «Усе життя Франко тяжко бідував, – ходив як заведений кабінетом Ромашка. – Більшість творів написав заради заробітку. Аби звести кінці з кінцями, змушений був друкуватися у польських та німецьких часописах, бо україномовні його бойкотували. Писав твори на конкурси, де нагороди присуджували значно слабшим, наче навмисно ображаючи Франка. «Украдене щастя» – досі краща галицька п’єса – була визнана лише третьою у змаганні. Про перші два місця нині ніхто й не згадає, а сцени вони так і не побачили. Але бідака Франко був радий і ста гульденам третьої премії, отриманій за свій шедевр».

      Та, виявляється, це ще були не всі удари долі! Чимало творів Франка так і не було надруковано, бо їх відкинули редактори та журі конкурсів. «Вони, пігмеї, радили генієві їх переписувати. Скільки ударів по власній гідності може витримати одна людина, та ще й вразлива творча натура? – патетично вигукнув Ромашка, здійнявши театрально руку. – Адже поети – це люди без шкіри!»

      Яні досі