Геніальне кохання. Александр Гаврош

батька, але мав лише чотирнадцять років. Такого персонажа-підлітка у виставі не виявилося, тож одягати його треба було вдома.

      – Я почищу ваш одяг, – вихопила Марина з рук Романа Лук’яновича кульок з шатами. – Жіночі руки це зроблять краще. А завтра принесу! Не хвилюйтеся!

      Її хапливий жест викликав єхидну усмішку в Яни, яка ще раз переконалася, що ця мідна кучерявка по вуха залипла в їхнього директора. Ох уже ці бабські запобігання, що видають їх з головою! Цікаво, що на це Ромашка?

      Вона кинула пильний погляд на його обличчя, але він зробив вигляд, що заклопотано вивчає стосик книжок на столі.

      – До речі, Яночко, візьміть для ознайомлення, – простягнув він їй чималенькі «Спомини про Івана Франка». – Саме тут є тих кілька збережених спогадів про весілля Івана Яковича. Мусимо завтра бути краще підготовленими, ніж у попередні рази.

      – Яке завдання нашого спецзагону? – Ясь гупнув себе п’ястуком у груди, обтягнені улюбленою чорною майкою «Born to die». – Кого викрадаємо чи ліквідовуємо?

      – Нікого! – заперечливо хитнув головою татусь. – Ми міняємо філософію наших переміщень у часі. Я проаналізував попередні мандрівки і зрозумів, що саме в бажанні втрутитися у природний хід подій і крилися наші невдачі. Відтепер ми не прагнутимемо більше нічого змінювати в минулому. Ми тільки спостерігаємо і фіксуємо. І цього досить для грандіозних відкриттів.

      – То що – завтра просто гульбанимо на гостині у Франка? – здивувався «Народжений померти». – Нам не зашкодить чарочка вина, будьмо здорові, пиймо до дна?

      – І так, і не так! Просто більше ми в часові пастки не потрапляємо. Побули на вінчанні, побачили всіх видатних осіб і негайно назад додомоньку фіксувати все на папері. Не треба пороти гарячки, бо ж віднині крісло в нашому розпорядженні. І ми зможемо зробити телепортацію буденним інструментом дослідництва.

      – Це якщо будемо мати вільний доступ до крісла, – слушно зауважила Яна.

      – Що ж, доведеться долучити до складу нашої команди й працівницю літмузею, – зітхнув Ромашка. – Хоча чим більше свідків, тим швидший провал.

      – Оксанця нас не видасть. Вона вміє берегти таємниці. Хіба що своєму чоловікові розповість. Але ж це святе – ділитися сокровенним із найріднішими! – заспокоїла присутніх Марина, гадаючи, що саме в цьому криється подружній обов’язок.

      – Гаразд, завтра на місці вирішимо! – піднявся з крісла Роман Лук’янович. – Збираємося в холі Національного музею літератури об 11.00. Через годину там розпочнеться обряд вінчання, тож на запізнення відмовок нема. Є питання?

      – Ви проведете мене до метро? – несміливо озвалася руда хитрунка. – Бо ж знову на таксі їхати накладно. А з клунками пертися самій важкувато. Та й погода нині чудова!

      – Гаразд, але маю ще трошки роботи!

      – Нічого, я прогуляюся вашим музеєм. Була тут ще студенткою. Вдома й так мені нема чого робити.

      Ясь і Яна мимоволі перезирнулися, розуміючи одне одного без