Справа майстра-червонодеревника. Александр Красовицкий

тиха, як найтихіша околиця Києва. Чи то Флорівський монастир осяює її благодаттю, вимальовуючи чіткий обрис дзвіниці на тлі сіро-блакитного неба з кошлатими хмарами, чи то тихою меланхолією віє з боку Щекавицького кладовища. Тарас Адамович колись говорив, що там поховані його дід і батько. А тепер… Менчицю не хочеться думати про це, він жене лихі передчуття геть, вдивляється у чужі паркани, намагаючись відволіктися. Думки повертаються, обплутують голову на рівні скронь, шепочуть недобре на вухо.

      Треба якось повідомити Мірі. Мабуть, вона знов убереться у сіре пальто та капелюшок із вузькою смужкою чорної вуалі, що закриває очі. Мірині очі блакитні, як небо у серпні. Він бачив їхню пронизливу блакить навіть з-під вуалі тоді, на кладовищі, біля могил князя Курдашова та його дружини. Раптом у спогадах молодого слідчого сплив силует іншої дівчини під вуаллю. Насмішкуватий дзвінкий голос, аромат яблучних парфумів, вуаль не траурна – оманливо-загадкова, густа, як найтемніша вереснева ніч. Крізь ту вуаль він спочатку не міг роздивитися очей Барбари Злотик, але згодом дізнався, що вони темні, із зеленим відблиском, хоч і змінюють колір залежно від освітлення. Навряд чи Барбару Злотик засмутить смерть старого слідчого, який був ініціатором її арешту.

      Автомобіль зупинився біля знайомого Менчицю невисокого паркану. Викривлені гілки старих яблунь обплітали будинок з усіх боків. Молодий слідчий рипнув хвірткою, завагався. Якщо це справді місце злочину, варто зважати на деталі – сліди на стежці, акуратно виметений поріг.

      – Ви гадаєте… – звернувся Менчиць до Репойто-Дуб’яго.

      – Не впевнений, – відповів той. – Про вбивство розповів двірник, якому, своєю чергою, розповів хлопчина з газетами, малий говорив про тіло у будинку, сказав, що багато крові.

      Менчиць повільно рушив стежкою у напрямку веранди. Розносник газет приходив до цього будинку щоранку, отже, першим або одним із перших виявив тіло. Менчиць уже майже торкнув ручку дверей, як почулося рипіння хвіртки. Молодий слідчий та начальник розшукової частини озирнулися. Біля хвіртки завмерла дівчина у темному пальті. Зараз вона була без вуалі. І з відстані у кілька кроків Яків Менчиць міг бачити пронизливу блакить її очей кольору серпневого неба.

      – Міро, навіщо ви сюди прийшли?

      Репойто-Дуб’яго сумно подивився на дівчину й додав до репліки слідчого:

      – Панно Томашевич, я змушений попрохати вас…

      – Щось тут трапилося? – тихо запитала дівчина.

      – Ми не знаємо напевно, – відповів їй Менчиць, – але, здається, тут сталося убивство. Тарас Адамович…

      – Вплутався у нову справу?

      Невже вона ще не здогадалася? Чи їй надто боляче усвідомлювати, що колишній слідчий Галушко більше не вплутається у жодну зі справ… Міра усміхнулася. Дивна реакція, але, напевно, люди завжди дивно реагують на смерть. Вона пройшла повз Менчиця і мовила фразу, на яку молодий слідчий точно не очікував:

      – Пані Марта передала вам