Андрій Лаговський. Агатангел Кримський

з вами, паниченьку?! Що з вами?! – потішали його. – Не плачте, дорогий паночку!

      «Вже я бородань, а реву», – подумки засоромився студент і хотів перестати…

      – Ой, бідна ж молодиця! – голосно згадав він знов та й заплакав. Потім спинився, почав розпитувати хуторян, що і як.

      «Коли я божевільний, то принаймні маю потіху, що я не сам-но на світі божевільний: нас багато таких, – несподівано погадав Андрій, саме розмовляючи далі з хуторянами про їхні страждання. – Отже й прості люди, неінтелігентні, люди близькі до природи, а диви – такі самі нервові, як і я».

      Спустилася ніч. Місяць ще був не сходив, як студент попрощався з бідаками й вибрався додому. На одході він почув од діда:

      – Ми, може, ще й одробимо вам ваші гроші або як підможемося грішми, то колись оддамо вам вашу позичку. А тепер, поки що, нехай вам Бог заплатить, що не дали нам піти в неволю до якогось жида, що тими своїми каторжними процентами був би злупив шкуру.

      Учувши слово «проценти», Лаговський болісно скривився, бо згадав ранішню сцену з матір’ю. І цілу дорогу він усе гірко міркував про це саме. Перед самим містом, коло лісної, він надибав цілу юрму нічліжан-прочан, що розклалися коло Громополя на спочинок. Мов блискавка, Андрія несподівано осіяла дивна гадка.

      – Куди йдете? – спитав він.

      – У Київ.

      – Все пішки?

      – Атож.

      – Взяли б мене з собою?

      Деякі з нічліжан заходилися радитись. Студент заспокоїв їх тим, що сказав, буцім він колись лежав у недузі та й обрікся піти пішки на прощу до Лаври, якщо одужає. Прочани повірили та й згодилися прийняти його до товариства.

      Тоді Андрій заразісінько попрямував до тієї хати, де знав, що там сидить його колишня нянька. Через злюче собаче гавкання підвівся якийсь хлопчак, – мабуть, Ганнин унук, – і вийшов на шлях. Андрій всунув йому в руку останні п’ять карбованця.

      – Оддай Ганні, – лаконічно сказав він, обернувсь і прудко пішов геть, додому, йдучи він міркував:

      «В мене ще є семигривеник… аж двадцять копійок… Либонь же, того семигривеника мені вистачить, щоб пішки дійти до Києва. А тими п’ятьма карбованцями Ганна могтиме заплатити мамі лихву… Тільки ж цікавий би я був знати от що: як треба характеризувати мій вчинок? Чи се добрість, чи істерійність?»

      Вдома все було тихо й темно. Парубок уліз у свою хату крізь вікно, засвітив лампу, сів до столу й написав:

      «Прощавайте, мамо, ми ніколи вже не побачимося. Живіть собі щасливо. Чемодана мого й скрипку одішліть у Київ на адресу мого товариша. (Далі йшла адреса.) Ваш Андрій».

      Андрій, написавши листа, задумався й сидів-сидів… «Невже ж таки у мене нема нічого спільного з ненькою?! – перевірив він себе. – Ні, таки нема. Я й не люблю її. Мені на неї жалко тільки, а любові немає… Немає!.. Прощавайте, значця, мамо, навіки!»

      Потім Андрій узяв своє пальто й пішов ночувати до прочан, бо вдосвіта треба було вже йти.

      Ой, плакатиме ж узавтра мати, як прочитають їй синів лист! Ще ж