Андрій Лаговський. Агатангел Кримський

такая полегкість, буцім усі ті надумані на взавтра сцени він уже зараз поодбував.

      – Вже dixi et animam levavi!.. Ні, не так: mecum loсutus sum et animam levavi[8] – іронічно сказав Андрій та й тихенько зареготався з себе, без усякої злості. – Плюнути справді на все діло і не ходити взавтра лаятися? Таки й плюну. Чорт з ними всіма! Хай собі там тая Лоначевська що хоче думає, хай собі вони обидві, і мама, і Лоначевська, заразом виказяться… про мене!.. Про мене!..

      – Гм! Отака моя непостійність – це ж ознака істерійної вдачі?.. Начхать! Що мені до того! Істерійність – ну так істерійність!.. А може ж, треба себе присилувати та таки піти взавтра вилаяти Лоначевську? Ні, не хочу: адже тепер мені вже не гірко, вже байдуже… Так, може, це треба зробити не з досади, а просто з принципу? Ат, не хочу й думати багацько про всю справу!..

      Він закуняв і вклався спочить. Мати боялася збудити його.

      IX

      – Бом! Бом! Бом! – тричі загув церковний дзвін, так під десяту годину ввечері.

      Андрій прокинувся.

      Трьохразовий гук залунав знову.

      «Пожежа!» – майнуло хлопцеві в голові. Він вийшов на подвір’я. Велике зориво з полум’я сяло на небі. Раз у раз по тричі дзвонили в церкві на гвалт.

      – Піду на пожар, – поклав Андрій і побіг до городської каланчі розпитатися, дé саме горить.

      Так як же він здивувавсь, коли розібрав, що пожарні вартівники спокійнесенько походжають по каланчевому подвір’ї, а пожарні бочки з кишками стоять незапрягані!

      – Чом ви не їдете гасити?! – крикнув Андрій по-українськи.

      – Та то на хуторі, – байдужно одказав один з-поміж пожарних.

      – Так що ж, що на хуторі?

      – А на хуторах гасити – не наше діло… – похмуро одмовив пожарний. – Та чого ти вв’язався? Що ти тутечки за розпорядник?

      – Мерзавцы!! – гримнув по-російськи молодик, не пам’ятаючи себе з гніву і не розуміючи, звідки в нього енергія й мова береться. Знов же, московською мовою він крикнув навмисне, бо вже бачив, що на його «мужичу» мову пожарні не вважатимуть і на пожежу не поїдуть. Він і далі грізно гукав по-російськи:

      – Та як ви смієте такечки відповідати, душогуби?! Вас до Сибіру запроторити буде мало! Зараз мені запрягайте коні та їдьте! Я губернаторові в Київ на вас скаржитимусь!! – крикнув він наостанці, стукаючи ковінькою.

      Несподіванка, урядова мова, енергійний, владний тон та слово «губернатор» – вплинуло-таки на поліцейських. Вони почали чухаться. Двоє з них пішли запрягати коні.

      Тільки ж надійшов тут поліцейський надзиратель. Лаговський був так само палко кинувся до нього, домагаючись, щоб пожарня швидше їхала туди, де горить. Надзиратель, замість відповіді, побив щоки одному й другому вартовому, що були поспішилися слухати Андрієвих наказів, і заборонив своїй команді навіть рухатися.

      – Ми не обов’язані гасити чужі пожари, – холодно пояснив він Лаговському.

      – Про це знатиме губернатор! – погрозивсь той.

      – Будьте ласкаві, молодий чоловіче,

8

З собою поговорив – і душу полегшив.