Андрій Лаговський. Агатангел Кримський

в них Грицько Андропуло, а в нього коло коміра в піджаку встромлена була вже не червона, а свіжа біла рожа. – Отам на горі, в моїх родаків, єсть саме три покоїки, що оддаються в найми. Хазяї звуться Андропули… Кращої квартири не знайдете тут.

      – Ах, ні! Не треба! Бо хто його знає, що́ то за квартира! Нам би краще в гостиницю, – сказала генеральша.

      – Пані думають, що тут паризькі гостиниці! – закепкував Андропуло. – Нічого! Побачите, що то за туапсинська гостиниця!

      – Але ж тут візників хіба зараз коло берега немає?! – бідкалася генеральша. – Хто ж позвозить наші чемодани та кофри? Чому візники не виїжджають назустріч пасажирам?

      – Візників у Туапсе взагалі немає, ваше превосходительство, – сказав пароплавний агент. – Познось їхні чемодани до Недзведського, – сказав він одному дужому туркові. Той узяв два важкі кофри на плечі, наче легесеньке пір’ячко, і заніс до гостиниці.

      Туапсинську «гостиницю» держав один в’юнкий поляк, або, як казали там, «полячок». Поляків, загалом кажучи, єсть багацько на Кавказі. Тільки ж тая неохайна «гостиниця» швидше нагадувала поганенький убогий жидівський «заїзд» на Україні або азіатський «хан», ніж гостиницю в Польщі або ніж якийсь європейський готель. Всіх станцій було чотири, але дві вже зайняті; зоставалося ще дві. Генеральшу примостили в одній, а в другій – молодого Шмідта та професора. Зіставшись удвох, Шмідт узяв зоглядів своє ліжко.

      – Що це за простирядно! – обуривсь він. – Брудне, заляпане чорзна-якими нічними слідами!.. І хто тут спав?! Он, у мене з тих плям ціла географічна карта на простирядні виходить… всі частини кулі земної… Глядіть, Андрію Йвановичу: це ж зовсім контур Африки!..

      – О!! То в мене принаймні контур Італії видко! – по-дитячому розсміявся професор, розглядаючи простирядно, постелене на його ліжкові. – Ну, так перемінімо тутешні простирядна на свої: в чемоданах єсть у нас.

      – Ні, краще б геть із цієї клоаки! Самісіньких блощиць скільки тут повинно бути!.. – сердився молодий правник далі. – Та ще не пізно, ходімо краще з мамою до школи: то там виясниться діло, де нам жити!.. Краще розпитати про тую школу ще сьогодні-таки.

      Вони вийшли. Генеральша розшукала й взяла з собою якусь телеграму, сховала в кишеню та й усі тройко попрямували до школи, розпитуючи дорогу в нечастих прохожих, що зрідка траплялися. А втім, до школи було близенько.

      Сонце ще не сідало, і надвечірня пора була пречудова. Гарні, незвичайно ніжні і заразом наркотичні пахощі цвітучого винограду розносилися звідусіль, бо трохи чи не коло кожної хати обплітався коло ґанку виноград і був тепер саме в цвіту. Одне з найкращих, найпоетичніших місць було коло школи, що дивилася вікнами на море; там перед школою, над морською кручею, був садочок і над самісінькою кручею була платформа з просторим виглядом на море та лавочка під ліріодендром, або тюльпановим деревом – дуже вигідна лавочка, щоб посидіти та дивитися на затишну затоку й зелений прибережний Кавказ, що хиливсь над морем. Лаговський сів тут, і сів сам.

      – Ах,