Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни. Тимур Литовченко

гаразд, бо все так і має бути.

      1992

      Незручні кордони

      Залізничний вокзал, Житомир, вечір 21 лютого 1992 року

      Зійшовши на платформу з київської електрички, уся трійця прослідувала всередину станційної будівлі. Тут один з них – найвищий на зріст, який тримався найупевненіше, явно по-командирськи, – зробив іншим долонею знак зупинитися, потім уважно огледів ряди фанерних крісел в кутку зали очікування. Намітивши підходяще, заклично мотнув головою. Коли ж наблизилися до наміченого місця, «командир» розбудив юнака, який мирно дрімав на одному з пошарпаних, розписаних похабними слівцями сидінь, постукавши носком свого чобота по підошві його облупленої кросівки:

      – А нумо очисти місце!

      – А шо таке-е-е?.. – в погляді юнака читалося щире здивування. Тоді «командир» видобув з внутрішньої кишені теплої куртки-«аляски» солідну на вигляд червону корочку і не розкриваючи її, процідив крізь зуби:

      – Піш-ш-шов звідси, й хутко! Бо як я покажу, що там написано – тобі ж це боком вилізе!..

      – Нумо, кому сказано?! Пш-ш-шов!.. – грізним тоном додав другий, трохи нижчий за «командира», але такий самий здоровань. Скрушно зітхнувши, юнак підхопив з сусіднього сидіння доволі містку сумку на довгій лямці, відійшов трохи убік, зупинився й озирнувся в пошуках вільного місця. Не знайшовши нічого, подивився запитально на трійцю, яка між тим влаштовувалася на двох звільнених місцях та ще й на третьому, розташованому поруч. А потім попрямував чомусь не до вихідних дверей, а до касових віконечок. Втім, новоприбульці не звернули на те уваги.

      – Ну й навіщо ви хлопця зігнали? – звернувся Назар Амосович до своїх супроводжувачів. – Він тут дрімав, нікого не займав…

      – Не твоє собаче діло, – пробубонів «командир». – Ти б краще про себе подумав, телепню, а не про якогось там…

      – А ви мене що?.. Невже хочете тут полишити?

      – Не просто хочемо, а таки полишимо, – впевнено підтвердив другий «конвоїр». – Втім, ти сам нарвався, старий хряк.

      – Хлопці, ну навіщо ви так?..

      – Це ми?! Це точно ми, а не ти?! – аж сіпнувся «командир».

      – Але ж Валя – моя дружина, а ви – її брати!..

      – Розпуснику, га, розпуснику?.. – спитав другий «конвоїр»: – Тобі як було молоденьку м*ндусю дрючити? Мабуть, солоденько, га?..

      – Хлопці, хлопці, ви ж її брати! Як ви можете…

      – Брати, ну то й що?! – «командир» з «конвоїром» змовницьки перезирнулися. – Але ж ми також і чоловіки!.. Отож чудово розуміємо, що молоденька солоденька м*ндуся нашої Валюхи для тебе, хряка-смердюка…

      – Хлопці, ви про що?! Ми ж одружилися абсолютно офіційно, ми ж чоловік і дружина!..

      – Розкажи це комусь іншому, пхе! – презирливо скривився «командир». – Наша сеструха поклала на тебе кращі роки свого молодого життя й дозволила тобі, старому негіднику, першому відпердолити її ще незайману м*ндусю. І що з того, що ви офіційно розписалися?! Теж мені аргумент!..

      – Але ж вона мене кохає! – у відчаї скрикнув Назар Амосович.

      – Кохає?! Го-го-го-о-о!.. Бу-гу-гу-гу-у-у!.. – зареготали обидва