Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни. Тимур Литовченко

в той самий день, в який він сам же й намітив. Тепер не відкараскаєшся.

      Будинок по вул. Жовтнева[6], № 26, Суми, 9 листопада 1991 року

      Тримаючи Зоряну на руках, Валік розігнався настільки швидко, що вона аж заверещала від переляку:

      – Ти ненорма-а-а-а?..

      Однак слова «ненормальний» вимовити (точніше, прокричати) так і не встигла, оскільки вдаривши у зачинені двері носком правого чобота, він встиг різко прочинити їх швидше, ніж голова коханої врізалася в оббиті чорним дерматином дошки.

      – Валько, ну ти ж і ненормальний! – вереснула Зоряна. – Ти що, «Дванадцять стільців» надто багато дивився?! Подвиги Миронова[7] тобі спокійно спати не дають?!

      – Якщо спати, то тільки з тобою, причому багато, активно і аж ніяк не спокійно! – запевнив він, вправно кидаючи молоду дружину на м’яке ліжко. – Чим ми з тобою зараз і займемося…

      – Валь-ко-о-о!.. Ненор-ма-а-аль-ни-и-ий-й!.. – простогнала вона, з нестримним реготом хапаючись за голову.

      – А чого це раптом?! – Валентин картинно впав перед ліжком на коліна. – Сьогодні наша шлюбна ніч, між іншим, тому приготуйся, моя кохана, витримати нестримну атаку… можна сказати – потужну навалу, за силою не меншу, ніж тропічний ураган. От коли ми з тобою станемо старими й ні на що не здатними ветеранами шлюбу – от тоді, можливо, й дам тобі спокій.

      – Добре, що твої учні тебе зараз не бачать.

      Зоряна запустила розчепірені пальці правої руки в його розпатлані кучері й заходилася пестити їх, знов і знов пропускаючи крізь пальці.

      – А чого тебе непокоять мої учні?.. Невже не може вчитель молодших класів… Хіба ж я не чоловік?

      – Чоловік, звісно, чоловік, – охоче підтвердила Зоряна, продовжуючи бавитися з його кучерями.

      – А тоді припини свої мудрування. І давай нарешті займемося тим, для чого ми тут, у цій кімнаті усамітнилися.

      – Давай, – і загадково посміхнувшись, вона додала: – Іди до мене…

      Десь в кафе продовжувало гудіти бундючне весілля, але вже без двох головних героїв цього дійства. Бо принаймні на початок сьогоднішньої ночі вся ця квартира, розташована на верхньому поверсі цього двоповерхового будиночка, була віддана у повне кількагодинне розпорядження щасливих молодят. І нехай на ранок зовнішні стіни будиночка червоніють – бо таким насправді є колір цегли, з якої зведено споруду. На ранок можна! Але вночі кольору стін не видно. Бо сьогоднішня ніч належить їм двом.

      І нікому більше!..

      Село Княжичі, Київщина, вечір 28 грудня 1991 року

      – Федько-о-о!.. – покликала Тетяна Михайлівна слабким голосом. І знов: – Федько-о-о…

      – Так, мамо, я тут.

      77-річна жінка не бачила вже геть нічого, тільки відчувала, що відходить у позасвіти. Туди, де на неї давно вже чекає Костянтин Кирилович. Її любий Кость… Нелегке життя прожили вони обоє. Ясна річ, особливо багато випробувань перепало чоловікові: спочатку на фронті, потім у колгоспі – коли скаліченому довелося працювати

6

З середини 2009 року – вул. Покровська.

7

Мається на увазі т. зв. «Танго Остапа Бендера» у виконанні Андрія Миронова й Любові Поліщук з 4-серійного телефільму «Дванадцять стільців» (екранізація 1976 року).