І будуть люди. Анатолій Дімаров

охляв після тієї картоплі!

      Федько вовчиськом заходить до хати.

      – Хоч лоба перехрести! – гримає тато, коли Федір прямо з порога суне до столу. Але голос його вже не пощерблений гнівом, тато уже перегорів, відтанув серцем, він тільки не хоче показати, що йому вже й жалко свого отакого невдалого сина.

      Федько підростав, наливався силою, як дикий бичок, і тато все частіше у відчаї хапався за голову. В сина вже появився ламкий басок, гаряча верхня губа обкидалась темненькими вусиками, а Бог розуму все не давав: як ріс баламутою, так ним і лишився.

      В чотирнадцять років мало не провалив голову сусідові: поцілив з рогатки у лоб. У сусіда – гуля, як слива, у Федька – спина, як писанка.

      – За віщо ти його? – допитувалася Таня.

      – А що він над Миколою знущається!.. Ти бачила, як він його товче? Я йому ще не так лоба наб’ю!..

      Таня мовчить, бо серцем зараз на боці брата. Сама не раз чула болісний крик Миколки, якого нещадно шмагав розлючений дядько-сусід.

      – І за віщо він його б’є?..

      – Бо нерідний, – пояснює Федько. – Ото він на ньому й зганяє злість… Та хай ще раз спробує!.. Хай тільки вдарить!..

      В п’ятнадцять Федько здумав парубкувати: підморгував сусідській солдатці Наталці, щоб пустила під ковдру погрітися. Солдатка – молода червонолиця бублейниця – реготала до сліз, послала раннього півника до мами: попити ще моні та набратися сил. Зганьблений Федько грубо її вилаяв, за що й дістав дзвінкого ляща від швидкої на руку бублейниці.

      Та бісова Наталка цим не задовольнилася. Перестріла тата, насунула смирненько на лоба хустку, пригасила лукаві очі:

      – Батюшечко, чи ваш синок удома не висипається, що до мене під бік став проситися?

      Того дня «розмова» з Федьком тривала понад годину.

      – У монастир волоцюгу! – все гнівався тато. – На хліб та на воду!

      Федько ж відлежувався в бузині до пізнього вечора.

      – Боляче! – допитувалась співчутливо Таня, і брат, на диво, цього разу не турив її геть. Звівся, поворушив широкими плечами, погрозливо кинув:

      – Ну, тату, оце ви востаннє по мені поїздили! Більше не дамся вам, дзуськи!

      – Що ти кажеш, дурний! – жахнулася Таня.

      – Ет, що ви, баби, розумієте? – презирливо сплюнув Федько і раптом засичав, скривився болісно, торкаючись долонею спини. – А пужалном лупцювати щосили – можна?

      Тато таки більше не бив брата. Не тому, що не захотів, а тому, що не зміг.

      Сталося це на початку літа, щойно Таня приїхала додому. Тато ходив, як хмара: Федька виключили з духовної семінарії. Гинула надія на те, що син колись висвятиться, посяде його парафію, стане годувальником, підтримкою великої сім’ї.

      Виключили за те, шо Федько побив ректора семінарії. Перестрів на східцях та й відшмагав оселедцем – пісною, просоленою рибиною, що нею вже більше місяця давилася семінарська братія.

      Ректор два дні не появлявся на очі студентам, а Світличного витурили із семінарії з вовчим білетом.

      Федько приїхав додому ввечері, коли вся сім’я сиділа за столом. Тато як побачив непокірного сина, так і затрусився увесь, так і накинувся на нього,