І будуть люди. Анатолій Дімаров

і бухнула їй у щоки, налила їх так туго, що вони аж заболіли. А він все ще простягав їй оті півкоси, що жалісно звисало з долоні, похитуючи блакитним бантом.

      Першою отямилась Таня:

      – Дайте сюди!

      Вирвала у нього косу, зібгала, скрутила, не знаючи, куди подітися з нею, крізь яку землю провалитись від сорому, від неминучої ганьби, що мала звалитись на неї. Від того юнак оцей став такий ненависний, що вона хтозна-що віддала б, аби тільки позбутись його.

      – Чого ж стоїте?.. Біжіть… розказуйте… смійтесь!..

      – Але ж… Таню…

      Тепер він не менш вражений оцим вибухом гніву, оцими сльозами, що так і бризнули з її очей.

      – Пробачте мені, Таню.

      І стільки ласкавої покори було в отім «пробачте», стільки товариської щирості, що вона зрозуміла: він не розкаже нікому. Однак не могла й пустити його зараз до «отих». Тому сказала:

      – Проведіть мене додому.

      – Додому?

      – Авжеж, додому! Не можу ж я отак появитися на очі товариству!

      – Звичайно, – погодився він і раптом, дивлячись прямо на неї, засміявся весело й щиро: – Коли б ви знали, як я злякався!

      – Ви?

      Вона трохи здивована, трохи ображена оцим його сміхом.

      – Біжу за вами… і раптом… коса в руці… А ви побігли далі… А я так і обмер, – давлячись сміхом, пояснює він.

      Тоді засміялася й вона. Ішли поруч і реготали, поглядаючи одне на одного.

      – Це коса моєї старшої сестри, – пояснювала, заспокоївшись, Таня. – Я в неї тихесенько узяла та й приплела до своєї.

      – Але ж у вас і ця гарна!

      – А я хотіла, щоб була довша. Така, як у моєї мами… Ви знаєте, яка коса в моєї мами? – спитала вона, і обличчя її засяяло гордістю – Коли вона стане перед люстром та розпустить косу, то вся так і покриється волоссям… Моя мама хороша, – з ласкавою задумою додала Таня. – Дуже хороша, – І зненацька, пригадавши щось несподівано, дуже, мабуть, веселе та миле, вона чмихнула, поморщила носика, стримуючи сміх. – От ми вже в неї дорослі, а вона й досі, як що, так і береться за віника. Зовсім не боляче, тільки дуже смішно: моя старша сестра уже замужем, а мама б’є її віником.

      Вона глянула на нього – здивовано, весело, щиро, й усміх уже бубнявив їй губи, вони пухли, як червоні пелюстки, аж поки не витримали – розпустилися, блиснули білими разками зубів.

      – А ще в нас є собака – Полкан. Увесь чорний, а на грудях під шиєю біле… Наче краватка. Так брат навчив його узнавати слова… Не вірите? От скажеш йому: «Полкан, ти дурень», – він так і загарчить. А скажеш: «Полкан, ти хороший», – він махає хвостом і посміхається… Смішно, правда?

      Таня поглядає на Олега, що чомусь мовчить, їй від того дуже незручно, вона аж здвигає плечима і знову починає розповідати, щоб позбутися отого бентежного мовчання:

      – Ви знаєте, у нас є класна дама Кіра Георгіївна, ми її називаємо Кісею… Так вона злюща-презлюща… Так ми знаєте що їй зробили? Взяли і підсипали у табакерку чорного перцю… Вона як понюхала, то весь день чхала. Аж ніс почорнів… Смішно, правда?

      Олег