І будуть люди. Анатолій Дімаров

ни таким гірким всеоб’ємним змістом. Досить було вимовити: «шльонка» – і вже нічого не треба казати. Ним було сказано все. І що твій татусь – не багатий священник, а бідненький попик, своєрідний люмпен серед духівництва Росії; що він не мав змоги віддати тебе до гімназії; що платтячко оце, яке ти так обачливо носиш, – казенне; і суп, який ти їси, теж казенний, і ліжко, на якому ти спиш, – казенне; і навіть, здається, й повітря, яким ти отут дихаєш, теж придбане на казенні кошти, дані православною церквою для дітей своїх обділених слуг.

      Тож не дивно, що вона так і не прижилася в училищі. Величезні класні кімнати, холодні лункі коридори, спальні зі строгими шеренгами вузьких ліжок, закутий важкими кам’яними стінами двір і убогий клаптик неба над ним – усе це весь час гнітило її, сковувало рухи, гасило сміх.

      Як вона виглядала щороку літні канікули! Скільки невідкладних справ чекало на неї!

      Спершу треба було оббігати широкий, не відгороджений жодними стінами двір. До всього приглянутися, з усім привітатись. Погладити соняшника, притулитися до груші, зірвати зелене яблуко, вирвати молоденьку моркву і, хрумкаючи, надкусити її, вимазуючи землею червоного, радісно усміхненого рота. Повоювати з квочкою, привітатися із сусідським Котьком, показавши йому язика через тин, а якщо пощастить, то й ускочити в шкоду, – на радість і татові, й мамі. І то нічого, що швидка на розправу матуся почастує «дорогу гостю» віником. Деркач так мило й знайомо пахне, так незлобливо б’є, що ніскільки не боляче, а якщо Таня й кричить, то тільки «для годиться». Бо навіщо ж тоді й бити дитину, як вона не кричатиме?

      Тож, витерши легенькі сльози, біжить Таня у нові свої мандри.

      І так з дня на день, на цілісінькі три місяці, які спершу здаються неосяжними, а під кінець – такими короткими та куцими, що аж жалко на них дивитися.

      А все ж літо, незважаючи на його скороминучість, не втрачало ніколи своєї принади для Тані. Бо, крім усього іншого, воно давало їй тата, маму, сестер, брата й діда.

      Тата треба було поважати і слухатись, маму можна було трохи не слухатись і дуже любити, з сестрами й братом – битись-миритись, а до діда – бігати в гості.

      Діда по матері звали Никифором. Був він чорний, як циган, мав восьмий десяток, стертий ціпок і поношену бороду. Він, здається, весь вік тільки те й робив, що мандрував. Тато його дуже не любив, називав босяком та волоцюгою і, що найстрашніше, казав, що він не має в серці Бога. Мама ж покірно зітхала, нищечком від тата витирала фартушиною очі, а діти нетерпляче виглядали старого. Приносив їм дід, повернувшись із мандрів, гостинці, від нього завжди пахло чимось незвичайним: далекими дорогами, сонячними просторами, чужими краями.

      Повернувшись із мандрів до Хоролівки, він завжди зупинявся в сусіда і потай посилав по їхню матір. Мама приходила від діда з червоними очима, часто сякалася в фартух і щось примовляла до себе, а після обіду, коли тато лягав «на хвилинку заморити сон», підкликала дітей, давала їм горнятко з борщем, мисочку з кашею та пухкі, на салі засмажені, перепічки і тихенько наказувала:

      – Понесіть, дітки, своєму дідусеві. Та коли вертатиметесь, то стережіться, щоб тато не побачив.

      Дід сидів на лаві – умитий, розчесаний, у свіжій татовій сорочці, урочистий, як Бог. Приймав від дітей обід і наділяв їх гостинцями.

      – Оце, дітки, земляні горіхи, вони за окияном ростуть.

      А під кінець – по копійці. Копійки – нові, наче дід оце щойно їх накарбував.

      Діти, завмерши, чекали, поки дід пообідає. Потім підсідали до нього, нашорошували вуха.

      – Оце, дітки, був я на Капказі, – починав свою розповідь дід – Там го-ори – на чому тільки вони й держаться!.. Аж хмари проштрикують… А мерик, він, сучий син, під землею сидить!..

      Пізніше зрозуміла Тетяна, що «мериками» дід називав американців. Тоді ж думала, що мова йде про чортів, які живуть на «Капказі»: нарили вони там собі нори та й чатують на чесних людей.

      Найбільш захоплено слухає старого брат Федько. Чорні циганкуваті очі його так і світяться, губенята нетерпляче посіпуються.

      – От виросту, я теж по світу піду, – нахваляється він. – Тільки я, діду, пішки не ходитиму. Я на коні буду їздити!

      – Де ж ти, Федьку, коня собі візьмеш? – цікавиться дід.

      – Украду!

      – Оце молодець! Зразу видно, що добрий козарлюга росте, – гладить дід непокірне смоляне волосся на голові онука, і не розбереш – жартує він чи говорить серйозно.

      У Федька – «дідова кров», про це знають усі. Сестри – біляві, з м’якими рисами обличчя, з лагідними очима, схожі на батька, Федько ж – як чортеня: смаглявий, гарячий, нестримний у рухах, розсердиться – так іскри очима і креше. І якщо тато ніколи й пальцем не доторкнувся до дочок, то син не раз доводив його до гріха.

      Вперше тато дуже побив його, коли Федькові йшов восьмий рік. Прибіг сусід, постукав у двері:

      – Панотче, йдіть та рятуйте свого малого!

      Тато, як лежав на канапі в підштаниках, так і вискочив надвір:

      – Що з ним?

      – Та прибігли від Хоролу мої, кажуть, що