Могутніше за меч. Джеффри Арчер

запитав капітан.

      – Вам це не сподобається, сер, але, враховуючи обставини, можемо зробити лише одне. І навіть тоді залишиться певний ризик, пам’ятаючи, що в нас менше семи хвилин.

      – Та кажи вже, чоловіче, – вимагав полковник.

      – Треба взяти цю машинку, викинути її за борт і молитися.

      Гаррі та Джайлз кинулися до каюти голови правління й зупинилися обабіч вази. Було кілька запитань, які Емма, тепер уже одягнена, хотіла поставити, але, як і будь-який розумний керівник, вона знала, коли краще помовчати.

      – Акуратно підніміть її, – порадив Робертс. – Ставтеся до неї, як до миски, наповненої окропом.

      Гаррі з Джайлзом присіли, наче якісь два важкоатлети, повільно підняли важку вазу зі столу й підхопили її. Коли вже були певні й добре все усвідомили, повільно почали просуватися до відчинених дверей. Скотт-Гопкінс і Робертс швидко усували будь-які перешкоди на їхньому шляху.

      – Йдіть за мною! – закликав капітан, коли двоє чоловіків вийшли в коридор і повільно рушили до великих сходів.

      Гаррі не міг повірити, що ваза може виявитися такою важкою. Потім згадав велетня, який заніс її до каюти. Недарма ж він не чекав на чайові. Зараз, мабуть, уже повертається до Белфаста або сидить біля радіоприймача, щоб почути новини про долю «Бекінґема» і скільки пасажирів загинуло.

      Щойно вони досягли парадних сходів, Гаррі узявся рахувати вголос кожну сходинку, яку вони минали. Через шістнадцять кроків він перестав тамувати подих, а капітан та полковник розчахнули перед ними двері, що виходили на сонячну терасу, гордість і радість Емми.

      – Треба пройти якнайдалі на корму, – сказав капітан. – Це дасть нам більше шансів уникнути якихось ушкоджень корпусу.

      Гаррі це не переконало.

      – Не хвилюйтеся, вже недалеко.

      «Чи недалеко не означає задалеко?» – подумав Гаррі, який з превеликим задоволенням жбурнув би вазу за борт. Але вголос він нічого не сказав, просуваючись дюйм за дюймом до корми.

      – Я знаю, що ти відчуваєш, – підтримав його Джайлз, наче читаючи думки свого шваґра.

      Вони продовжили свій черепашачий рух повз басейн, тенісний корт на палубі та шезлонги, акуратно вишикувані для поснулих гостей, котрі з’являться пізніше того ранку. Гаррі намагався не думати, скільки часу їм іще лишилося…

      – Дві хвилини, – безпомічно оголосив сержант Робертс, зиркаючи на годинник.

      Куточком ока Гаррі міг бачити поруччя на кормі корабля. До нього залишалося усього кілька кроків, але він знав, що це немов підкорення Евересту: останні кілька футів – найповільніші.

      – П’ятдесят секунд, – промовив Робертс, коли вони зупинилися біля поруччя.

      – Пригадуєш, як ми кинули Фішера в річку наприкінці триместра? – озвався Джайлз.

      – Таке неможливо забути.

      – Тож на рахунок три кидаймо цю гидоту в океан і позбудемося її раз і назавжди, – сказав Джайлз.

      – Один… – обоє чоловіків спробували розмахнулися, але це вдалося лише на кілька дюймів, – два… – іще