Мати все. Люко Дашвар

пряма, як шляхи героїв.

      – Мамо?…

      – Ти надто забарилася, Лідочко! – мовила пані, не потурбувавши жодного мімічного м’язу.

      Ліда розгублено озирнулася й опустила голову. Руки самі впали. Гумова потвора вислизнула, боком притулилася до стіни і, здалося, із подивом кліпнула оченятами: де це я? Небідна хатинка! Стеля метри чотири заввишки, муранське скло сонцем бризкає, меблі старовинні, картини на стінах… І що – оригінали? Срібло не тьмяне, порцеляна, книжки… Книжок надто багато. Самохвалов, Нуллер, Гудман, Скотт – не Вальтер, Буковський – не дисидент, Глузман, Джекобсон, Лі Колеман, Вайсман, бла-бла-бла… Навіщо?… стільки книжок?… з психіатрії?

      Ліда шарпонула гумове нещастя.

      – А цю куди?…

      – Платон уже заспокоївся… З ним Ангеліночка…

      Вагітна обхопила живіт, головою захитала – так, так, розумію. На матір благально:

      – То я піду? – попросилася.

      Пані й не ворухнулася. Тільки брова зламалася, мовляв: що я чую?!

      – І з братом не попрощаєшся?!

      Ліда безпорадно глянула на вікно, під яким там, у дощі, повинен би ще чекати Стас. А в голові фантазії: животом пробити скло, каменем униз. Тільки би скоріше до нього. Тільки би він ще чекав, бо кожен раз, коли він їде, Ліді здається – назавжди. І страшно. Так страшно, як у дитинстві.

      – Хіба я можу не попрощатися з Платоном? – повернула до братової кімнати.

      – Не поспішай, Лідочко.

      Красива пані несподівано легко, як для свого віку, встала. Пішла до вікна.

      – Твій невблаганний чоловік уже поїхав. – Виглянула, холодно всміхнулася. – Так, поїхав. – Обернулася до дочки. – Перевдягнись у мій теплий халат, Лідочко, і йди до брата. А я попрошу Ангеліночку подати нам гарячого чаю і висушити твій одяг.

      Ліда закам’яніла на півдорозі до Платонової кімнати, з лиця-волосся-одягу – вода додолу. А сльоза не на підлогу. На серце.

      – Добре, мамо…

      Розділ 1

      Чотири роки тому все починалося дуже оптимістично. Ліда запросила Стаса додому, нянька Ангеліна напекла веселого печива з помаранчевими усмішками, Платонові дали снодійного і замкнули його кімнату, а мама надягла ланцюжок із діамантовим кулоном – подарунок покійного тата – і вже тільки це було надзвичайно добрим знаком, бо мама ніколи не турбувала діамант всує.

      – Мамо! Знайомся! Це Стас! Він мій… Ми з ним… – Ліда так розхвилювалася, так незграбно смикнулася біля столу, за яким сиділа мати, що мало не змахнула на підлогу мейсенську порцелянову чашку…

      Мама встала. Простягнула Стасові вузьку долоню.

      – Іветта Андріївна Вербицька, – назвалася. Додала ваги: – Професор медицини, вдова академіка Вербицького…

      – І моя мама! – збуджено вигукнула Ліда. Усміхнулася з полегшенням: здається, мама у доброму гуморі. Як гарно! Як обнадійливо…

      Іветта потисла Стасову долоню. «Досить вишукана борідка», – подумала, розглядаючи гостя. Красивим жестом виокремила портрет бороданя серед картин на стіні вітальні.

      – Це – Лідоччин тато.