Монети для патріарха. Костянтин Когтянц

околиці Білої Церкви до завтрашнього ранку. Власне, тут вона була в безпеці, чи майже в безпеці: спробувати схопити в місті жінку з таким перснем було дуже ризиковано. А якщо вона сказала, що далі не потребує супроводу, то, мабуть, так воно і є. Та все ж таки…

      Мусій трохи пригубив медовухи з глиняної чарки.

      Саме трохи – він пам’ятав розповіді діда Данила (батька майже не пам’ятав) про старі часи, коли за ковток у поході козака страчували, і правильно! Про небезпеку від міцних напоїв нагадував раз у раз і Іса.

      Але їсти, не запиваючи, було просто небезпечно, бо пили навколо всі. А колись же за випивку під час війни страчували. Неподалік компанія козаків (судячи з деяких вигуків, Богуславського полку) уже напилася до небезпечного стану і, косо поглядаючи на Ільченкову барву,[36] лаяла старшину. Особливо часто згадували будівництво нових валів навколо Лаври, звідки й поверталися.

      Мусій сам не розумів, навіщо насипати земляний вал, коли є потужний кам’яний мур, який закінчили лише минулого року. Проти кого це? Проти орди вистачить і муру, навіть якщо вона прорветься до Києва, чого, дяка Богові і козацтву, не траплялося дуже багато років. Шведи? Та за час, потрібний для будівництва таких потужних укріплень, війна сто разів скінчиться.[37]

      Пройдисвіт підозрював, що просто хтось віддав наказ, не подумавши, і все, – написане пером не виореш волом, та й гроші, що з казни на цю справу капають, – що, все срібло дійшло, куди треба, і нічого по дорозі не заблукало? Ха!

      Один з козаків спробував відволікти увагу піснею, проте, як це часто буває, намагаючись змінити тему, змінив її на ще небезпечнішу, бо заспівав він не мало, не багато, а:

      – Склич, Палію,[38] склич дружину

      Та й підем на ляховщину!

      Треті півні не співали,

      Польські замки запалали!

      Мусій не вперше стикався з тим, що народ не змирився з арештом батька козацького. Сам він двічі воював під булавою Палія, бо саме до його загону приєднався, коли той проходив мимо Бара, невдовзі й у полон потрапив, а після втечі повернувся в Україну якраз перед початком «нової Хмельниччини», та міг сказати про Палія багато доброго, але… Пам’ятав і про його важку вдачу, через яку видатний тактик постійно сварився з усіма гетьманами та іншими полковниками. Саме цим – значно спрощуючи – пояснював і його арешт. (Хоча інколи замислювався: чи не за чаклунство взяли полковника? Всі навколо певні були, що Семен – ворожбит. Так здавалося й самому Ільченкові, хоча спитати, звісно, не насмілювався.)

      Так чи інак, але майже всі старі паліївці змирилися, два полки з них створено (до Білоцерківського полку Ільченко не вступив, бо городові козаки несли службу власним коштом, якого в нього не було, а до полку Танського – бо Танський[39] його не любив), – так-от, свої змирилися, бо проти царського наказу нічого не вдієш, а решта – ні.

      У Мусія навіть майнуло передчуття, що йому зараз можуть натовкти пику, бо не будеш же стріляти-рубати своїх, але цієї хвилини вихором влетіла Мар’яна.

      – А

36

Однострій сердюцьких полків.

37

Будівництво нової фортеці біля Лаври тривало ще десять років.

38

Палій. – Його зараз модно лаяти, хоча ця лайка така ж поверхова, як і захвалювання російських істориків.

Факти свідчать, що під час конфліктів 1690-х рр. Палій намагався зберегти фактичну незалежність Правобережжя, маневруючи між Росією та Польщею, а коли це не діяло, погрожував обом сторонам спілкою з татарами (хоча реально на такий союз пішов лише один раз, у 1692 р., коли повідомив татар про похід поляків та, скориставшись з татарської загрози, без бою роззброїв польські частини). Поляки, до речі, однозначно трактували фастівського полковника як борця за незалежність (польські документи містять згадки про створення Палієм «уділу», «держави» і навіть «монархії», де він королює). В той же час він діяв аж надто прямолінійно і постійно конфліктував з усіма гетьманами та іншими полковниками, хоча необхідною умовою для перемоги була єдність козацьких лав. За його наказами були вбиті два (можливо, навіть три) правобережних наказних гетьмани. Як мінімум один раз Палій офіційно назвав себе гетьманом, хоча його ніхто не обирав.

Повстання 1702–1704 рр. більшість сучасників називала «другою Хмельниччиною», меншість – «повстанням Самуся», бо він був повстанським гетьманом. Термін «повстання Палія» вигадали російські історики. Палій не зразу приєднався до цього повстання, і поляки навіть просили в нього захисту від повстанців. Більше того, після приєднання він фізично не міг брати активної участі, бо хворів (судячи з описів, на віспу), а після його одужання великих боїв уже не було.

В той же час Палій уже тоді схилявся до ідеї, що протекція далекої Швеції буде менш обтяжливою.

Конфлікт з Мазепою, як уже сказано, був для Палія не винятком, а правилом. Особливої гостроти конфлікту додавало те, що Палій постійно вдавався до соціальної демагогії [Це була саме демагогія, у приватних листах Палій засуджував «гультяйство». Крім того, після його арешту були конфісковані величезні багатства, а сучасники одноголосно свідчать, що у рядових козаків Фастівського полку часто не було навіть одягу. ] (чого Мазепа на дух не переносив), а також те, що вчинені Палієм убивства правобережних гетьманів викликали в гетьмана «обох берегів Дніпра» зрозумілі побоювання. Після того як Палій з табору Мазепи послав сотню для нападу на польський гарнізон у Немирові, порятувати його не зміг би ніхто, бо навіть якби Мазепа пробачив таке порушення дисципліни, то він би сам не зносив голови за порушення союзного договору (я не заперечую того, що з моральної точки зору польські карателі, що страчували мешканців Немирова, заслуговували на покарання). Крім того, Палія було викрито в агітації за повстання проти старшини; якби він попався на такому не при Мазепі, а при Богдані Хмельницькому, то однозначно був би страчений.

Тобто Семена Палія – як і майже кожного історичного діяча – не можна малювати ані лише світлою, ані лише темною фарбою. Проте заперечувати його заслуги перед Україною чи замовчувати їх було б неісторично.

Свідчення про те, що Палій був чаклуном, збереглися не лише у фольклорі, але й в офіційних документах того часу. Так, в офіційному посланні польського реґіментаря Дружкевича від 17 жовтня 1692 р. до самого Палія поляк звинувачує фастівського полковника в тому, що той «з’їв» (знищив за допомогою магії) наказного гетьмана Павла Апостола-Щуровського. На цей лист можна було б не звертати уваги, якби не та обставина, що Дружкевич особисто опитував польських офіцерів – свідків убивства.

39

Антін Танський – зять С. Палія. Після арешту останнього очолив сформований з ветеранів-паліївців компанійський полк. Цей полк кілька разів виконував функції особистої охорони Мазепи, що само по собі свідчить – гетьман не боявся помсти з боку колишніх паліївців.