Монети для патріарха. Костянтин Когтянц

веде справу круто, а ще кілька років тому здавалося, що він від українців лише вірності хоче… І були ж вірні, були! А подяка яка? Вважай, по два, по три рази щомісяця нові обмеження наших прав! Он учора московський капітан кричав: «Вы, блядины дети, у нас в мешке!»[46] А майже так!

      До речі, серед козацтва за такі слова на адресу матері спокон віку була одна відповідь… А тепер спробуй сказати їх благородію: «витягай шаблю», – одразу кричить: «Тут изменное слово и дело!». І що робити? Повставати? Легко сказати! Якщо зберемо усі сили докупи, то одного свого проти трьох-чотирьох московитів виставимо. А не зберемо, Петро не випадково направляє наші полки в різні боки…

      Як добре було б, якби Карл упень, остаточно розбив Петра так, щоб той довго не міг піднятися. Тоді можна було б просто написати ввічливого листа, що так, мовляв, і так, віднині ми незалежна держава. І без повстання. Але чи переможе Карл, у якого війська все-таки менше?

      А Мотря виходить заміж…

      Мабуть, єдине, що втішає, – оця справа з патріархом.

      Це – для Бога. Для душі. Для вічності.

      Прости мене, Господи!

      Частина друга, в якій розповідається про маловідомі види природних та надприродних істот, про маловідому державу та її мертвого гетьмана

      Вранці вони не встигли від’їхати і кількасот кроків від місця привалу, як Мусій відчув, що на нього знову ворожать. Повернувся очима до відьми: без слів ясно – вона теж відчула.

      Мар’яна подумала і сказала:

      – Це не Сулейман.

      Ільченко теж відчував, хоча й не зміг би обґрунтувати (і навіть слова не знав такого – «обґрунтувати»), що той, хто перетворив Дороша на упиря, і той, хто ворожить, – зовсім різні люди. Та й ворожили на нього ще до вбивства родича Кочубеїв.

      – А він… Сулейман цей… він на нас ворожив?

      – Мабуть, що ні… Він просто підняв мерця, а той сам пішов шукати. Й одного тебе він міг і не знайти…

      – Одного мене?

      – Упир приходить або до вбивці, або, ще частіше, до жінки… А тут ми разом.

      «Раніше не могла підказати?»

      – Не підозрюй мене. Я лише зараз кінці з кінцями звела. Щось згадала, про щось здогадалася. І… здається мені, що підняти він може лише свого учня. Не чула я такого ніколи, але мені чомусь так здається.

      Пройдисвіт замислився. Він десь чув, що отаке ворожіння на кістках не кожного разу вдається і повторити його можна лише через кілька днів.

      – Просто їдьмо швидше. Мій мул витривалий, кобила твоя також. Хоча я дурень, що тих зайвих коней не спіймав. Хліба пожувати і в сідлі можна. Поспати – рівно стільки, аби коні відпочили.

      – А я спробую зробити так, аби слідів не залишилося.

      Однак жінка переоцінила свою силу. Борисов знову натрапив на слід. Більше того, один із ногайців розгледів відбитки копит саме цього мула і коня жінки, яка була із сердюком; звідкіля вона, до речі, взялася?

* * *

      Пройдисвіт їхав першим. Щось його непокоїло, щось неначе дряпало по душі, проте жодних доказів не було. Тому він витяг з ольстри турецького довгоствольного, зі зміїною головою пістоля.

      – Ой, що це?

      Із трави звелася

46

Таке висловлювання зафіксоване в історичних джерелах.