Монети для патріарха. Костянтин Когтянц

Данило, напучуючи: «Якщо тебе впіймають, то тікай зразу, поки не заслабнув ще з голодухи, не ведися на думки та на розмови – може, буде краща нагода. Перша нагода – вона буде й остання, другої ніколи ти не діждешся. Та ніколи не тікай туди, де проходив раніше, бо там і шукатимуть. Ніж завжди примотуй до ноги, нижче коліна – туди не кожен полізе. І там же – кремінчик. Ясно, по ножу кременем бити – це не по кресалу, та запалиш, зрештою. Найчастіше навіть влітку гинуть, якщо немає вогню. А з пояса можна зробити пращу».

      Власне, все так і сталося. Вони йшли на Полісся, коли їх нагнали татари. (Лише через багато років Ільченко зрозумів, що ножа не знайшли тому, що він дуже не бажав, аби знайшли. Дуже. Все його єство волало: «Не нагинайся! Не шукай!»)

      Зараз Мусій вишукував поглядом якийсь зручний яр…

      Хлопець у черговий раз присів під кущем, на хвильку відволікся, бо занадто вже крутило черево, – і… і три татарина неначе з-під землі виросли.

      Щойно не було нікого, і ось тобі на – стоять півколом…

      – Не треба нас боятися, – досить чистою українською сказав найстарший, мружачись, неначе дивився на сонце.

      «Аякже!»

      – Ми не ті, від кого ти втік. Ми нащадки рабів королеви Бони[27] і живемо в Барі.

      А крім них у Барі ніхто не жив.[28] Власне, і вони забиралися до руїн міста, де вціліли тільки татарські будинки, лише на зиму. Решту часу кочували спустошеними околицями, випасаючи худобу, збираючи плоди (садів без господарів залишилося дуже багато), полюючи.

      Мусій був пастушком, а заодно – за три роки – довів своє володіння пращею до найвищої майстерності, завдяки чому майже завжди був ситий (татари за пастушество годували, але далеко не донесхочу). Щоправда, на кожного збитого птаха треба було витратити кілька камінчиків, зате у великого жирного бабака не було жодних шансів…

      Та от що дивувало Мусія: хоча повз Бар весь час проходили різні війська, барських татар ніхто не чіпав.[29]

      Чому саме – прояснішало, коли Іса почав його вчити.

* * *

      Мусій не збирався ночувати на постоялих дворах. Зрештою, трохи покуняти можна і в сідлі.

      Тепер ворог приблизно знав, куди Мусій їде… А що ворог на нього ворожив, сердюк анітрохи не сумнівався, бо він відчув не лише сам факт ворожіння, але й те, що через багато років назвали б «його стиль», і був певен, що то не стиль старого ворожбита, який так і не назвався, отже, шукати його міг лише ворог… Але оці татарські штуки з кісткою дають не надто вірний результат.

      Тож Мусій вирішив дотримуватися попереднього плану; переплисти на лівий берег Дніпра, тримаючись за мула, це неважко… а потім…

      Проте вже смеркалося, на шляху поменшало народу, та…

      Сердюк зліз із мула і, тримаючи його за повіддя, поліз до чагарників.

      Щось йому не подобалося.

      Попереду донісся стук копит.

      І позаду також.

      З боку Києва з’явилися два вершники.

      Чорт забирай, але один з них – жінка!

      Назустріч виїхали ще двоє, у мундирах

27

Королева Бона (1494–1557) – дружина короля Сигізмунда І.

28

Історичний факт.

29

Історичний факт.