Постріл в Опері. Лада Лузіна

пасувала владність, а їй самій зовсім не до лиця були золоті окуляри з вузькими, «зіщуленими» скельцями.

      Зрештою, якщо не зважати на цю неважливу деталь, обличчя Катерини Дображанської було таким вродливим, що в того, хто бачив її вперше, зникали бажання й думки.

      Розліт її брів, розріз очей, примхливий вигин губ вкарбовувалися в пам’ять, наче тавро в шкіру раба.

      Проте біловолоса Даша Чуб, на прізвисько Землепотрясна, сповідувала принцип: «Ми – не раби, раби – не ми!»

      – Не можеш! – безапеляційно заявила вона. – Я вже повідьмувала для власної потреби. Всі пам’ятають, чим моє відьмування скінчилося. Три аварії й один труп!

      Круглобока, кремезна й пружна, як м’яч, Даша викликала непереборне бажання вщипнути її за смачний бочок.

      Її усмішка заражала, манери – лякали, а вбрання викликало подив. Окрім рудої кішки Землепотрясну прикрашало безліч заманливих цяцянок і мінімум одягу. Точніше, на Даші було лише старе простирадло, зав’язане на шиї хрест-навхрест.

      Однак на її руках дзвеніло не менше двадцяти золотих браслетів, на шиї лежало чотири намиста із золотих дукатів, у вухах висіли величезні сережки, народжені в епоху Київської Русі. Біле волосся, заплетене в сотню пухких папуаських кісок, виблискувало золотими шпильками.

      – Другий труп був би твій, якби Маша тебе не воскресила, – скривилася Чуб у бік вродливої Каті й перевела погляд на третю.

      На тлі яскравої білявки й дивовижно вродливої брюнетки Маша Ковальова, руда й похмура, здавалася зовсім непримітною.

      Із високим готичним лобом, із золотими бровами, що за кольором майже зливалися з пергаментною шкірою, з очима, сповненими запитаннями, на які не варто знати відповіді, вона викликала почуття зніяковілого нерозуміння.

      Руда сиділа на краєчку дивана, зсутулившись й опустивши очі долу, наче зсередини її роздирало нерозв’язне й гнітюче щось.

      – Так, можемо, – відчужено сказала вона. Й коротко пояснила: – Я вважаю, що ми можемо відьмувати.

      – Ти чьо?! – обурилася Землепотрясна Даша. (Голосно чьокать з будь-якого приводу було однією з невикорінних Дашиних звичок!) – Ти чьо, Машо, зовсім раптом того? В усіх фільмах відьмам забороняється користуватися чаклунством для особистої вигоди.

      – Ми – не відьми. Ми – Києвиці, – сказала Маша. Вона дивилася на свої зчеплені в «замок» руки, стиснуті між колінами. – Наша влада – хист, такий само, як і будь-який інший. І забороняти нам користуватися своїм хистом для особистих потреб так само абсурдно, як забороняти письменнику вести особистий щоденник, а балерині танцювати на дискотеці для власного задоволення. Ми можемо робити все, що забажаємо. Просто ми маємо не чинити зла як у магії, так і без неї, маємо не відбирати в когось щось, маємо не відьмувати потайки одна від одної. Але мені невтямки, чому якщо я боюся висоти, то не можу скористатися закляттям «Рать» проти страху? Або полегшити за допомогою замовляння «Сет» пологи… дружині свого брата.

      – А у твого брата дружина чекає на дитину? –