Постріл в Опері. Лада Лузіна

р вона не відповіла.

      Рівний рядок під її рукою обірвався… Мати недовірливо нахмурилася, закусила нижню губу й повільно заперечливо похитала головою. А за секунду по тому видерла із зошита останній аркуш і зім’яла його в кулю.

      – Мамо, що ти робиш? – спитала дочка.

      – Нічого. – Мати не дивилася на неї. Вона дивилася на кулю. – Що ти питала, люба?

      – А коли я стану такою, як ти?

      – Невдовзі. – Голос матері пролунав дивно. – Дуже скоро. – Куля полетіла у кошик для паперів.

      – Мамо, – здивовано вигукнула дочка, – у нас тьотя!

      Мати озирнулася. У прорізі дверей стояла незнайома дівчина.

      – Мамо… – плачливо вимовила гостя.

      – Це моя мама! – обурилася дочка. – У неї нема інших дівчаток!

      – Не бійся. Тьотя жартує, – втішила її золотоволоса мати. – Щось сталося? – Вона спідлоба дивилася на гостю.

      – Я дуже прошу тебе… Дуже тебе прошу… – попросила та, запинаючись. – Зроби так, щоб Трьох не було.

      – Ти прийшла до мене по це?

      – Так.

      – Отже?

      – Так. Ти померла! Ти померла, ма!

      Жінка зупинила її піднятим пальцем. Почекавши, дістала з кошика зім’ятий аркуш. Акуратно розгладила його. Перечитала.

      І заперечливо похитала головою.

      – Мені дуже шкода, – сказала вона, – дуже шкода, люба.

      Розділ перший, у якому відбувається неможливе

      «То ль дело Киев! Что за край!

      Валятся сами в рот галушки,

      Вином – хоть пару поддавай,

      А молодицы-молодушки!

      Ей-ей, не жаль отдать души

      За взгляд красотки чернобривой.

      Одним, одним не хороши…»

      – А чем же? расскажи, служивый.

      …Разделась донага; потом

      Из склянки три раза хлебнула,

      И вдруг на венике верхом

      Взвилась в трубу и улизнула.

Олександр Пушкін. «Гусар».

      Ясного липневого дня алеєю Гімназистів, що розрізає навпіл колишній Бібіковський бульвар, йшла трохи дивакувата руда пан ночка.

      Дивакуватим був її погляд – він то зацьковано стрибав, боязко вивчаючи тих, хто йшов назустріч (причому статечно-літні чоловіки чомусь не цікавили панночку зовсім, а ось дами, незалежно від віку, підпадали під миттєве опромінення сіро-зелених очей), то гордовито промальовував фасади будівель по лівий бік з любов’ю хазяйки, яка готує світ до капітального ремонту.

      Руда діловито промацала поглядом смарагдовий будинок-«шкатулку» – єдиний у Києві, прикрашений ліпниною з порцеляни.

      Подумки домалювала відсутню вежу до фасаду будинку 18 – колишньої 2-ї гімназії, де навчався в підготовчому класі Міша Булгаков і служив на посаді регента хору його рідний дядько Булгаков С. І.

      Поклала руку на груди, де, на шнурку, під сорочкою, висів не хрест, а дивовижний ключ від 13-го будинку…

      А кроків за десять повела себе й зовсім дивно.

      Різко спинилася, і на її круглому обличчі з’явився симптоматичний вираз, який буває в індивідів жіночої статі, що несподівано й незаплановано зустріли на шляху головного чоловіка свого життя, котрий уже покинув їх болісно й назавжди.

      Ось тільки ніяких чоловіків на шляху рудої не спостерігалося.

      За низькою огорожею алеї, сяючи сімома золотими й синьо-зірковими банями, стояв Найпрекрасніший у світі Володимирський собор!

      Руда вп’ялася в нього відчайдушно-страдницьким поглядом.

      Але на цьому дива не скінчилися.

      Точнісінько цієї самої миті на початку алеї з’явився ще один жіночий екземпляр – довгоногий, гордовито-вродливий і по-липневому напівголий. Екземпляра супроводжував чоловік, який дивився на оголене, перекреслене вузькою смужкою бретельки плече своєї супутниці так, ніби жадав відкусити від нього бодай шматочок.

      – Я тобі сто разів казала, це був звичайний дівич-вечір! І якщо ти поводитимешся, наче ідіот… – роздратовано вичитувала су провідника дівчина, не зважаючи ані на його обожнювання, ані на нього самого.

      І поперхнулася, побачивши руду.

      – Аллочко, ну зрозумій… – заскиглив хлопець.

      І замовк.

      Забувши про чоловіка, якого щойно виховувала, довгонога попрямувала в бік рудоволосої. Підійшла до неї дрібними, несміливими кроками, подивилася із нічим не пояснимим захопленням на її двадцятирічної давнини смугасту чоловічу сорочку, поранені дірками дешеві джинси й раптом переломилася перед тією навпіл у незрозумілому й низькому поклоні.

      – Слава Вам, Ясна Києвице! – пробелькотіла вона сповненим глибокої поваги голосом.

      Руда здригнулася.

      Озирнулася.

      Глибоко й нервово засунула руки в кишені змучених джинсів і, буркнувши нерозбірливе