Антивірус. Олександр Есаулов

Мабуть, Головний палац захоплено. Як там Великий Процесор?

      Пригинаючись, перебіжками, уникаючи відкритих місць, вони гайнули до курсора. Їх помітили, коли вони вибігли на луг і до машини залишалося метрів сто. Ліворуч на землі раптом розцвіли й відразу впали фонтанчики, утворивши кілька коротких ланцюжків. Чипсет не відразу второпав, що стріляють саме в них. Тільки почувши спізнілі звуки черг, він усе зрозумів.

      – Зиґзаґами! – задихаючись від бігу, прокричав він. – Біжи зиґзаґами! Це вірусники луплять по нас!

      І вони рвонули полем, немовби два перелякані зайці, стрибаючи з одного боку в другий. Ось, нарешті, і курсор. Водій гарячково нати скав кнопки на клавіатурі бортового комп’ютера. Кілька секунд виснажливого очікування. Дві кулі пропороли метал на капоті курсора, обсипалося дрібними осколками скло бічних дверцят. Нарешті світло зникло, майнула зелень лісу, потім жовта піщана нескінченність пустелі. І коли все, здавалося, уже було позаду і Чипсет подумував, куди треба насамперед бігти в Головному палаці й де може бути Великий Процесор, машину раптом кинуло вбік, здибило, і вона покотилася по землі. Колеса скажено оберталися, капот, крутнувшись перед склом величезним чорним птахом, полетів кудись угору й назад. Переднє скло хруснуло, вилетіло й відразу було підім’яте машиною. Курсор залишився лежати на боці, трохи погойдуючись, загрожуючи повністю перекинутися на дах.

      Кілька секунд у салоні стояла мертва тиша.

      – Гей… – першим отямився Чипсет і потрусив головою, проганяючи тупий біль у скронях. – Ти живий?

      Пристебнуті ремені врятували обох, але водій, який міцно приклався до продавленого даху, зараз тільки погойдував головою й ледве чутно стогнав. Відразу почувся голосний стукіт по корпусу й чийсь голос:

      – Живі є? Вилазь, поки списом не проткнули! Мандрівники, кінським копитом тебе…

      – Є, – відгукнувся Чипсет, – тільки вилізти не можемо! Допоможіть краще…

      Зовні почулися голоси, машина захиталася, перевернулася й впала на колеса. На голови злощасних пасажирів посипалося бите скло, пісок і ще якась гидота. Заскреготали й відчинилися дверцята, спочатку з боку водія, потім з боку Чипсета. Він відчув, як міцні руки схопили його за плечі й, особливо не церемонячись, спробували витягти з машини. Пристебнутий ремінь безпеки натягнувся, але бранця не відпустив. Відразу з відкритих дверей з’явилася рука з довгим блискучим кинджалом. Гостре, немов бритва, лезо, здавалося, тільки торкнулося ременя, але цього доторку було досить, щоб той розпався навпіл. Кинджал зник, а поросла з тильної сторони коротким темним волоссям долоня, що з’явилася знову, боляче, немов плоскогубцями, схопила дворецького за плече й висмикнула на світло.

      – Цей начебто нічого! – почув він чийсь голос зверху й обережно розплющив повіки. Просто перед очима він побачив ноги, укриті таким же темним волоссям. Ноги були в коротких, трохи вище кісточок, чоботях. Далі тіло прикривала шкіра. Голову глюка Чипсет не роздивився – яскраве сонце сліпило очі.

      – А мій за голівку тримається! – глузливо відповів