Бікфордів світ. Андрей Курков

в шумі пожежі гудіння дзвона. Слухав єдиний звук, який залишив він світу на згадку про себе. Тільки що ця пам'ять? Один, нехай хоч і довгий, але тільки звук…

      8

      Машину міцно струсонуло – видно, потрапило щось під колеса, – і від цього поштовху враз прокинулися і шофер, і Горич. А машина, здолавши перешкоду, вже спокійно їхала далі.

      – Камінь, чи що? – припустив Горич.

      Шофер знизав плечима.

      – Мені звуки снилися, – сказав він. – Потяг торохтів, потім машина з сиреною довго верещала, потім кричав хтось…

      – Щасливий ти, – зітхнув Горич. – Мені ні біса не сниться.

      – Не журися. Зате ти пам'ятаєш багато, а я ось майже нічого…

      Обоє потяглися в темряві, розпростали плечі. Шофер поклав за звичкою руки на кермо.

      – Пригальмуй! – попросив Горич.

      – Навіщо?!

      – Відлити треба.

      Шофер підняв важіль ручного гальма. Машина застигла. Клацнули дверцята, і пасажир сплигнув у темряву.

      Шофер іще разок потягнувся, заклавши руки за шию. Настрій був хоч сідай і лист пиши. Але кому? Де? І як відправити? Ця чортова війна, а точніше, темрява, що настала відразу після оголошення війни, перекреслила не лише звичайний хід життя, але й саме життя, зануривши його в морок, відчужений від часу, від взаєморуху частин природи та її світил. Здавалось, усе мусить застигнути в такій темряві, застигнути в очікуванні світанку. І дійсно – якби не машина, застигли б і вони, застигли у своєму темному місті й ніколи б не стали мандрівниками. Але дивний світ, що лежить у цілковитій темряві й у нахиленій площині, гнав машину, що давно витратила останній бензин, а в ній – двох чоловіків, які шукали вихід до світла.

      Знову відчинилися дверцята, і в кабіні зазвучав шепіт Горича:

      – Там вогник! – повідомив він шоферові. – Зовсім поряд, позаду машини…

      – Почекай! – сказав шофер і виліз із кабіни.

      Вони взялися з обережності за руки і, прагнучи бути безшумними, попрямували до яскравої точки, що тремтіла метрів за двадцять.

      На півдорозі щось тріснуло під ногою Горича. Вони завмерли і прислухались. І почули шерех з боку вогника. Придивилися.

      Зовсім поряд, за десять кроків горіла свічка.

      Вони зробили крок уперед.

      Гримнув постріл.

      Обоє впали на землю.

      – Забирайся геть, якщо ще живий! – пролунав чоловічий голос.

      Шофер і Горич лежали не рухаючись.

      – Може, ти вбив його? – тихенько прозвучав голос жінки.

      – Можливо, Валю, – відповів чоловік. – У цьому житті все може бути…

      – Та хіба це життя! – ніби докорила чоловікові жінка.

      – Хто ви? – неголосно запитав Горич, усвідомлюючи відносну безглуздість такого питання.

      – І не вбив, і не вовка, – з досадою мовив чоловік. – Ну так я можу ще разок вистрілити!

      – Ідіот! – вирвалося у шофера. – В скроню собі вистріли, може, мізки запрацюють! Розстрілявся в темряві!

      – їх там багато! – перелякано зашепотіла жінка.

      Горич