Бікфордів світ. Андрей Курков

ні брати цього шляху не відають.

      – До річки – це добре… Але якщо підеш, треба буде тобі мене слухатись…

      – Буду, – пообіцяв Андрій.

      – Ну от, тоді перший наказ: усю ніч стерегти візок, а перед світанком розбудиш мене й рушимо.

      – Добре, – кивнув Андрій.

      – Ні-і, – перебив його інвалід. – По-військовому треба відповідати: «Слухаюсь!»

      – Слухаюсь, – прошепотів Андрій.

      – Добре, йди.

      Андрій тихенько замкнув за собою двері й сів біля візка, спершись ліктем об ґанок каплиці. Згори світили зірки й гудів гудодзвін.

      Андрій усміхнувся. Поки батько та брати дочекаються знамення, він буде вже далеко.

      Спати не хотілося. Всю ніч спостерігав він за небом, і здалося йому, що зірки рухаються вслід за місяцем. А коли перед – промені сонця, що ще не показалося, розігнали морок, Андрій жваво звівся на ноги, зайшов до каплиці й, помолившись, розбудив інваліда.

      – Як там нас ранок зустрічає? – Кортецький засовався, приходячи в рух.

      – Добре, – відповів Андрій.

      Інвалід підвівся, скрутив шинель, і вони вийшли. Зупинилися біля візка, де інвалід запхав шинель у мішок.

      – Тепер ти котитимеш його, – сказав він. – Той, хто приходить пізніше, стає молодшим за званням.

      Андрій кивнув, узявся за дві розбіжні дерев'яні ручки і спрямував візок до воріт. Інвалід закрокував поруч, оглядаючись на сонце й усміхаючись стриманою радістю. Вийшовши за ворота, вони на хвилинку зупинились. Андрій вклонився скиту, а інвалід обвів будівлі єхидним поглядом.

      – Давай швидше, а то тут і залишишся! – поквапив він Андрія.

      Єдине колесо візка поскрипувало жалібно, наїжджаючи на гілки, опалі з крон. Андрій поспішав, старався, хоча безсонна ніч уже давалася взнаки. І зникло кудись звучання дзвона, до якого, здавалося, він уже звик, як до чогось неминучого й постійного, як небо. А може, просто безсонна ніч відлучила його тимчасово від слуху, і не встиг він обернутися на кедр-дзвіницю, сподіваючись, що востаннє, як почув невдоволене бурчання інваліда:

      – Гуде, проклятий!

      Андрій глянув на Кортецького перелякано й тут же повернув свій погляд на візок. І почув сам виття гудодзвона, протяжне й неголосне. І пропало бажання обернутись і подивитися насамкінець угору.

      Уранці Володимир і Микола розбудили батька.

      – Андрій пішов, – сказав Володимир. – Я бачив їх.

      – І не зупинив?! – запитав Іван Тимофійович, підводячись із лави.

      – Ні.

      – Так, – кивнув батько. – Не треба було. А ви? Не хотіли з ним?

      – Ми чекатимемо знамення, – твердо мовив Микола й опустив голову. – Знаючи лише півдороги, не дійдеш до її кінця.

      – Так, – Іван Тимофійович зчепив долоні. – А він же звучить. Звучить! – І очі його спалахнули. – Головне, вірити, вірити і чекати. Терплячим усе віддячиться. Адже звучить він?

      Брати кивнули.

      Іван Тимофійович підвівся.

      – Який сьогодні день?

      – Третій, – відповів Микола.

      – Третій?! – повторив сам собі батько. – І був вечір, і був ранок, день