Бікфордів світ. Андрей Курков

заради Батьківщини сюди ось забрався! Ці штуки притягнув, аби всі знали, яка вона, правда, сьогодні… – І він кивнув на візок.

      – А що це? – поцікавився Андрій.

      – Відступися з дороги, секто! – незлобиво буркнув Кортецький і, взявшись за візок, заходився штовхати його у ворота.

      Іван Тимофійович і сини відступилися.

      Інвалід, жваво орудуючи дерев'яною ногою, проштовхнув візок до першого будинку, там зупинився й озирнувся на місцевих жителів.

      – Чого стали! – крикнув він. – Ідіть сюди, дорогу покажете!

      Іван Тимофійович поволі попрямував до прийшлого.

      – Куди тобі дорогу? Немає тут ніяких доріг! – сердито відповів Іван Тимофійович.

      – У тайзі немає, це мені відомо… Не про це я. Де тут у вас центральне місце?

      – А навіщо вам? – запитав Володимир.

      – Та штуку одну присобачити… – Інвалід спідлоба оглянув будинки.

      – Немає у нас такого місця, – відповів Іван Тимофійович.

      – Брешеш! – не повірив інвалід. – Де культова будівля?

      – Яка?

      – Церква! – пояснив іншими словами Кортецький.

      – Там, – показав рукою Іван Тимофійович.

      – Ходімо, християни! – скомандував прийшлий.

      І вони попрямували до каплиці, до якої було кроків тридцять. Інвалід штовхав візок. Поряд із ним ішов Андрій, розглядаючи незнайомі круглі предмети, схожі на чорні миски.

      – А що це тут у вас виє? – на ходу запитав інвалід.

      – Дзвін, – відповів Андрій.

      Інвалід важко зітхнув і незадоволено хитнув головою, мовчки дивуючись.

      Підійшли до каплиці. Іван Тимофійович, косячи одним оком на Кортецького, відімкнув двері. Інвалід узяв з візка одну круглу штуковину і заліз усередину. Тут Іван Тимофійович помітив, що за штуковиною цією потягнувся якийсь тонкий мотузок.

      Усі зайшли в каплицю. Інвалід пильно оглядався. Інші так само пильно стежили за ним.

      – Пощастило вам узагалі-то, – мовив він. – Були б ви де ближче до Батьківщини – підірвали б вам давно все це християнство. У нас на боротьбу з опіумом динаміту не жаліють. Гаразд. Дайте з візка молоток! І свічку запаліть.

      – Ми свічки даремно не палимо і сірники марно не витрачаємо. Вони ще прадідівські.

      Андрій вискочив за молотком.

      – Ось! – Кортецький простягнув коробку Івану Тимофійовичу.

      Той запалив свічку й освітив каплицю.

      Інвалід підійшов до середини іконостаса, витягнув з кишені гімнастерки цвях і забив його наполовину в дерев'яного розіпнутого Христа. А потім начепив на цвях круглу штуковину.

      – Ну от, – задоволено видихнув він. – Тепер і ви почуєте голос Батьківщини… а то сидять у тайзі, а там мільйони помирають на фронтах…

      – А як воно називається? – запитав Андрій, показуючи поглядом на круглу штуковину.

      – «Сковорідка» – по-простому, а так – радіо, – пояснив інвалід. – Сьогодні запізно вже, а завтра заговорить, їй-богу, заговорить! Слухатимете, секто!

      І Кортецький обвів місцевих жителів колючим зневажливим поглядом; тільки